Хто винен? Волонтер! Чи хтось заробляє на біженцях з України? [Репортаж з центру допомоги]

Publikujemy ukraińskie tłumaczenie reportażu Agnieszki Rodowicz Kto zawinił? Wolontariusz! Czy ktoś tu robi interesy na uchodźcach z Ukrainy? [Reportaż z centrum pomocy] z 4 września 2022 r.

ВАРШАВА, Жерань. Приміщення колишнього автозаводу на Модлінській зяяють дірками. Біля входу стоять два бетонні блоки, огорнуті українським прапором.

Всередині сучасний виставковий та конгрес-центр. З березня тут працює пункт гуманітарної допомоги біженцям з України. Він управляється ГЕ Оператор (ГЕО), яка орендує центр у Глобал Експо (ГЕ). Назви компаній схожі, власники теж. У березні я не змогла сюди потрапити. Центр контролювався воєводою, він не допускав медіа.

Видача і папірець

У липні контейнер із написом «Реєстрація волонтерів та гостей» закритий. Охоронці відправляють мене до стійки реєстрації. Жінка запитує про транспорт до аеропорту. Інша запитує про валізи. Їх немає. Також немає бланків, які потрібно заповнювати, щоб стати волонтером. Зачекавши півгодини колегу по службі, рецепціоністка махає рукою. Вона простягає мені бейдж, вписує лише ім’я і веде до «нижньої видачі».

За стійкою колишньої гардеробної три українки. Вони пояснюють, що і як працює.

Кожен, хто приїжджає, отримує постільну білизну, ковдру, подушку, рушник, чашку, зубну щітку і пасту, мило. Далі за потребою: одяг і взуття, косметика, беруші, корм для домашніх тварин... Все видається з аптечною точністю: шампунь для волосся налито до склянки на раз. Пральний порошок або рідина на два. П'ять гігієнічних прокладок, так само пелюшки. На щастя, не ламають навпіл гребінці. Дізнаюся, що мешканці центру можуть отримати без записів, а що потрібно записати на аркуші паперу, папірчику, який називається реєстрацією.

З'явилися клієнтки. Я відмотую кілька десятків сантиметрів чорної нитки з великої котушки, даю голку. Потім приношу котячий корм на три дні: пакет сухого корму і три маленькі консерви. Записую на картку. Дезодорант і шкарпетки теж. Бритва йде без реєстрації.

Тисячі ліжок, штучна пальма і парасолька

Нічого не відбувається, тому Ольга тягне мене до їдальні. На вибір декілька видів страв: картопля, каші, макарони, салати, йогурти, фрукти, печиво, компот... Кава, чай, вода на окремих стійках. На стінах — логотип міжнародної громадської організації World Central Kitchen.

У великих приміщеннях ряди чорних похідних ліжок обросли валізами й ковдрами, створюючи імпровізовані загородки. Біля однієї штучна пальма. В іншій хтось спить під парасолькою. У залі стоять лампи. Місцями темно. І всюди тихо. Тиша, що нависла над тисячами ліжок, вражає.

За кілька «прольотів» від пальми жінка дивиться у стелю. Чоловік поруч щось слухає у телефоні. Вони рухаються і повільно розмовляють. Вони приїхали у середині липня з Луганської області. Через Латвію. На власному авто.

«Це все, що нам залишилося, — каже 52-річний Олександр, який був водієм в Україні. — У хаті вже росіяни живуть. Президент дозволив чоловікам виїхати з окупованих територій, – пояснює Олег. «Чого їм сидіти з ворогами?»

Коли вони з дружиною та сином приїхали до Польщі, волонтери направили їх на вулицю Модлінську.

– Нам сподобалося, – каже 55-річна Тетяна.

– Справді?

– Ми там жили під бомбами, — пояснює вона.

– І вдається тут спати?

– Краще, ніж у підвалі, – відповідає жінка. – І годують добре. Тричі на день і дуже смачно.

Повертаюся до видачі. На іншому кінці висить одяг з бірками. У коробках нове взуття, спортивні костюми, спіднє, бюстгальтери, шкарпетки. До них стоїть велика черга.

– Нові речі видають польські волонтери. Їх слухають більше, ніж нас, – пояснює Ольга. – Вони мали прийти після обіду. Чекаємо.

Ольга приїхала з-під Житомира. В Україні була бухгалтером, але тут не може знайти роботу. Поки що, живе у польській родині. Вона приходить волонтерити, щоб зайняти руки і голову. А ще, щось з’їсти і щось взяти для доньки.

Черга росте. Поляків немає, українки відкривають стійку з новими речами. Допомагає їм дівчинка-підліток. Натовп штурмує стійку, а товару мало. Ґвалт, штурханина.

Нарешті 15-річний підліток кричить: «Кінець. Розходьтеся! Більше ми вам нічого не видамо!»

Люди їздять у відпустку. Я до Експо

Марія спочатку закуповувала косметику, одяг, взуття і відправляла на Global Expo. У квітні приїхала оглянути, отримала посвідчення з номером 1925 і потрапила до нижньої видачі.

– Все, що ми тут видаємо, надіслали донори. Подарували також пральні та сушильні машини, – розповідає Марія. – Тисячі волонтерів шукали роботу та житло для біженців. Все, що зробив воєвода, – з’явився тут. Один чи два рази.

Марія не знає, скільки насправді волонтерів допомогали. Бо одні приходили на один день, інші – на тижні. Багато хто приїхав з-за кордону.

– Важко було визначитися з графіком присутності , тому що більшість із нас працюють і мають дітей. Ми заїжджали після роботи на пів годинки, а це перетворювалося на чотири, шість або всю ніч. Тому що приїжджало багато людей. Деякі поранені, у важкому психічному стані. Я запитувала: «Що вам потрібно?» Вони не могли вимовити ані слова.

Вони стояли у чергах до видачі по три години, деякі штовхалися і сперечалися. Були й дами 50+, які відштовхували інших, забирали все, що хотіли, відправляли в Україну або продавали на ринку. Деякі люди, переважно чоловіки та інваліди, боялися підходити.

– За власні кошти ми купували їм білизну, шкарпетки, взуття, спортивні костюми... Багато з нас провалили свої обов'язки та роботу. Особисто я витратила кілька тисяч злотих і знехтувала своїм здоров’ям. Але у такому місці все втрачає значення. Я не ходжу на шашлики з друзями, не зустрічаюся з родиною, не саджу квіти на балконі. Люди їздять у відпустку. Я на Експо.

Костюм аквалангіста і принцеси

На нижній видачі Ольга шепоче мені на вухо, що у неї з друзями непорозуміння. Тому що українки не хочуть давати людям речі. Найкраще вони беруть собі.

Навпроти видачі — так званий «секонд-хенд»: вживаний одяг, взуття, рюкзаки, які привезли благодійники. Бажаючі можуть брати без обмежень. Чоловічі футболки та кофти, які я повісила на вішаках, розійшлися за кілька секунд. На верхній видачі також є «секонд-хенд», де можна взяти нові речі для дітей та гігієнічні засоби. Поруч полиці, повні вживаного одягу та взуття.

— Є й так звані дивні речі: костюм аквалангіста або принцеси. Діти з ними чудово граються, — пояснює 40-річна Анна. Вона вважає за краще не називати себе. Боїться ненависті в Інтернеті.

«Я багато читаю й бачу, як люди коментують навіть щось нейтральне чи позитивне», — пояснює вона.

Вона приходить на Експо з квітня. Раніше збирала їжу та одяг у друзів. Купувала те, що не можна було використовувати уживане. В основному білизну. Частину передавала на Експо, частину сім’ям, які прихистили вдома українців і потребували підтримки.

Зрештою, вона поїхала подивитися центр на власні очі і побачити, чого потребують люди. Їй довелося заповнити бланки, вписати багато даних, включно з PESEL, і її відправили до нижньої видачі.

У холі було багато людей похилого віку, які розгублено дивилися у простір. Діти грали у волонтерів або каталися на інвалідних візках. Мені шкода їх втраченого дитинства. Я захворіла у перший день на Експо, – згадує Анна.

Наступного разу вона пішла до верхньої видачі і там залишилася.

– Тут спокійніше, я можу спілкуватися з людьми, що мені найбільше подобається. Я знаю російську, тому вони із задоволенням підходять і спілкуються. Але я боялася, що мене відправлять перекладати у лікаря чи психолога. І без цього я стільки вислуховувала, що приходила додому пригнічена. Я сиділа і ревіла. Приходила до тями за годину.

Важко теж з циганами. Вони поводяться так, ніби вони одні у світі. «Дайте мені молочної суміші. Дайте ще одну, бо в мене двоє дітей». Найстрашніше, що вони приходять цілим табором і насідають на людину. Але українці теж різні. Деякі травмовані, дуже нервові. Якось ми розливали рідину для прання у пластикові стакани, тому що нічого іншого не було. Жінка нервувала, що ми даємо «як стакан горілки».

Інша казала, що її мати нудьгувала у лікарні. Їй вже за 80, вона не буде дивитися у телефон. Анна почала шукати для неї книги. Через Фейсбук, знайомих. Її вчителька російської мови дала багато томів і купу одягу.

— Все закінчилося за п'ять хвилин. Листи, які публікує центр, — це одне, а потреби — інше, — пояснює Анна.

Іноді хтось давав мені зарядити телефон. На ньому номер. Такий самий, як на браслеті, який мешканці носять на руках, – каже Анна. – Українці кажуть, що ці номери – як у концтаборі. Але вони полегшують нам роботу. Як і папірчик, на якій записуємо те, що даємо. Бо бувало так, що кожні два дні хтось хотів трусів, одягав один раз і викидав у смітник. Але інколи закриваю очі на папірець. Діти, які мені тут допомагають, ніколи. Вони дотримуються правил більше, ніж дорослі.

Є поле для хитрощів

З березня діяльність центру фінансує Мазовецький воєвода. Наприкінці квітня суд визнав Глобал Експо банкрутом і дав згоду на продаж основної частини активів, ділянки та двох будівель, оператору мобільного зв’язку з групи Polsat Plus. Продаж не відбулася, оскільки ГЕ оскаржив це рішення.

У травні керуючий намагався заволодіти приміщеннями на Модлінській, але, вочевидь, охорона відмовила та відправила його до ГЕ Оператор.

За три місяці воєвода не виявив жодних порушень у роботі центру, хоча його працівники були на місці щодня. 10 червня він провів перевірку і виявив, що ГЕ Оператор завищив кількість біженців. Воєвода підрахував, що у приміщенні було 1018 осіб, а оператор центру повідомив того дня про 2224. Працівники ужонду воєводи також були сумніви, щодо можливості спілки користуватися приміщенням, хоча 6 червня суд ухвалив, що так. До жовтня 2023 року.

Однак наприкінці червня воєвода перекрив грошовий потік і закликав біженців переїхати до центру допомоги PTAK у Надажині. За тридцять кілометрів від столиці. Він надав транспорт на вулиці Модлінській. Біженці до нього не сіли. Воєвода стверджував, що оператор центру перешкоджав його чиновникам провести захід.

Статті з'явилися у пресі та Інтернеті. «Пульс Бізнесу» встановив, що менш, ніж за чотири місяці, воєвода заплатив оператору пункту понад 12 мільйонів злотих, «Виборча», що понад 13 мільйонів злотих. ГЕ Оператор мав заплатити Глобал Експо 50 тис. злотих на місяць за оренду приміщення.

– Ми були цим неприємно вражені. Багато волонтерів тоді відійшли, – розповідає Марія. Вона теж думає про те, щоб кинути.

– Не палаю любов’ю до воєводи, але пункт працював добре, поки він оплачував. Зараз харчування обмежено до двох разів на день, вимикають кондиціонери, – каже Марія і просить змінити її дані. – Я розумію, що у таких місцях є гроші, і чималі. Є поле для хитрощів. У мене недостатньо сміливості, щоб ризикувати, щоб потім мене збила машина», – пояснює вона. – Можливо, я перебільшую, але людям, які публічно висловлювалися про те, що тут відбувається, заборонено сюди доступ.

Ніхто з нами не говорив і не повідомляв про зміни. Ми не впевнені, у чому замішані. Чи хтось тут хоче допомагати, чи це просто для того, щоб приміщення було зайняте? Чи біженці стали заручниками ситуації?

Деякі волонтери погано відгукуються про центр. Важко, щоб таке місце ідеально працювало, коли воно тримається на роботі тисяч людей без досвіду. Але ми вирішували проточні проблеми і я думаю, що зараз у людей тут хороші умови.

Хіба що коли пішли волонтери, вони перестали публікувати перелік потреб у Facebook, а внесків надходить усе менше. Нещодавно я відкрила вікно, роздала п’ять футболок, а потім багато разів довелося сказати «Немає». Ентузіазм спадає, інфляція зростає. Вагаюся, чи купити щось знову на гуртівні. Я куплю п'ятдесят? Замало. З іншого боку, хоча б стільки людей щось отримають. Тому що я розумію, що керуючі цим центром зараз, не будуть купувати білизну для біженців.

Хто винен? Волонтер.

– Останнім часом українці кажуть, що це занадто довго триває. Скаржаться, що важко спати, бо люди засиджуються допізна, – додає Анна. – Кілька днів не було прального порошку та рідини, закінчилися вологі серветки. Не вистачає футболок, рюкзаків, бананок.

А це – першочергове. Біженці не можуть нічого залишити біля ліжка, тому що крадіжки – поширене явище. Часто хтось відходив від вікна незадоволений, бо не отримав сорочку чи валізу. Анна сприймала все це особисто і шла додому з почуттям провини. У липні вона поїхала на тиждень і трохи відійшла.

– Я також стежила, щоб бувати на Експо не частіше чотирьох разів на тиждень, не більше 2-3 годин. Мабуть, тому я тримаюся досі.

Деякі волонтери виклалися на 100 відсотків. Я познайомилася з дівчиною, яка протягом трьох місяців не прийшла тільки раз. Іноді я приходила о сьомій ранку, і мене зустрічала колега, яка була там із п’ятої. Я думаю, що деякі люди так вирішували свої проблеми, самотність.

Коли я запитую Анну, чому вона приїжджає на Експо, вона довго мовчить.

– Я почуваюся потрібною. Також розширилося коло моїх знайомих. Ціною великих емоцій, але я вже трохи звикла до того. І люди менше говорять про те, що з ними сталося. Починають жити тим, що буде.

Тут стає все важче. Почали спостерігати, щоб ніхто не виносив їжу з їдальні, і щоб ніхто, крім мешканців центру, там не харчувався.

За часів воєводи тут були військові ВТО (військо територіальної оборони). Іноді вони допомагали посунути якісь речі, але типове видовище було четвірки сплячих. Я заходила, а вони спали у задній кімнаті. Або книжкова шафа. Вона мало не впала на мене. Кажу: «Було б непогано прикрутити». «У нас нічого немає», — почула я. — «Привезу викрутку». Вони нічого. Але вони там були і стежили за порядком. Коли воєвода залишив пункт, військові пішли. Українці тепер допомагають один одному, бо більше немає кому.

— А що таке амбасада? — питали українці. Я переклала «посольство». Закінчилося тим, що одні кричали на інших.

Волонтерів теж ні про що не інформували. Я дізналася від українців, що воєвода відмовляється від фінансування пункту. Також їм погрожували, що якщо вони не сядуть до безкоштовних автобусів, то потім будуть добиратися до PTAK-a за свій рахунок. А ще поліція їм допоможе.

Мені люди зізнаються, що не знають, що робити, бо ходили чутки, що у серпні Експо ремонтуватимуть. Потім, що у вересні буде якась виставка і вони мають зникнути. «Тож, — кажуть, — краще повертатися в Україну».

Було опубліковано статті про помилки у підрахунку людей на Експо. Хто винен? Волонтер, який кудись поклав облікові картки – нервує Анна.

Запитую, чи її це не збентежило.

— Ні. Чи я маю ображатися на людей, що воєвода робив афери? Замість того, щоб працевлаштувати більше людей, дати їм зарплати, зневажав волонтерів? Я намагаюся не думати про це.

Я не кривавий капіталіст

Я багато думаю про це, хто тут і за що відповідає? Можливо, розмова з кимось, хто керує ГЕ, прояснить це. Тому що те, про що я дізналася досі, знаю від мешканців та волонтерів.

Телефоную за кількома номерами, вказаними на сайті Глобал Експо. Голос у слухавці не представляється, але обіцяє залучити колегу – професіонала.

Зустрічаємось у кав’ярні, бо піарник Пьотр Плохарський не має часу сьогодні їхати на Експо. На початку розмови він наголошує, що він волонтер, а не кривавий капіталіст, який вирішив зробити бізнес на біженцях.

– Допомагаю у питаннях комунікації, не беру за це жодного злотого. Я вирішив, що так буду більш корисним, ніж тримати за руку матір з дитиною, – пояснює Пьотр Плохарський, представник правління ГE Oператор.

– У січні надійшов лист від воєводи з питанням, чи може він розраховувати на розміщення біженців у центрі на Модлінській у разі збройного конфлікту, — згадує Плохарський. – Наша відповідь була позитивною.

На піку у Глобал Експо проживало близько чотирьох тисяч людей. Протягом останніх двох місяців кількість мешканців коливається в районі тисячі.

– Твердження воєводи про завищення кількості біженців – нісенітниця, – пояснює Плочарський. – Точно визначити кількість людей, рахуючи зайняті ліжка, неможливо. А саме так виглядав контроль воєводи. Людям не потрібно звітувати, коли вони виходять. Деякі люди працюють, повертаються у різний час. Буває, що хтось виїжджає. Хоча він повинен знятися з реєстрації, але не робить так. Через кілька днів, тиждень, місяць повертається. Також йдеться про ситуацію повного хаосу, коли волонтер кинув до шухляди дві сотні бланків, які знайшли за кілька днів. Березень, квітень, звичайно були помилки. Впевнений, що це теж на шкоду центру. З таким напливом неможливо було порахувати людей з точністю до п’яти осіб.

– Воєвода заявив про різницю у понад тисячу, – зауважую.

– Це абсолютно неможливо. У будь-якому разі, центр ніколи не отримував ані злотим більше, ніж погоджував воєвода. Крім того, за півтора місяці після виставлення рахунку.

– МУВ (Мазовецький ужонд воєводський) стверджує, що ви ускладнили транспортування біженців до Надажина.

– Воєвода помиляється. Як би ми зупинили тисячу людей? – запитує Плохарський і показує фотографії плакатів, які підготували мешканці центру. На них гасла: «Polska Global Expo, дякуємо за допомогу», «Ми дякуємо», «Нам тут добре»... — Погодьмося також, що 55 злотих на людину — це не великий бізнес.

– Важко сказати, не знаючи витрат. Наскільки мені відомо, за перший місяць воєвода заплатив 95 злотих. І волонтери кажуть, що зробили більшу частину роботи.

– Це правда. Але у них навіть не було регулярного розкладу.

– Чому не було працевлаштовано людей для роботи у центрі?

– Є працівники «Глобал Експо», але я не можу сказати, скільки з них обслуговує центр. Щодо експлуатаційних витрат, думаю, їх ніхто не рахував. Але я спробую це перевірити. Хочете запитати про арбітражного керуючого та право розпоряджатися майном?

– Волонтери припускають, що біженці могли стати заручниками цієї ситуації.

– Глобал Експо — це найсучасніший виставковий центр, — пояснює Плохарський. – Доходи сягали 12-15 мільйонів на рік. Витрати та обслуговування кредиту складають приблизно 9 мільйонів злотих. З пандемією оборот впав до нуля. Почалися проблеми з їх погашенням і розмови про реструктуризацію боргів. Два банки хотіли вести переговори, третій, власником якого є Зигмунт Солож, – ні. Нерухомість, яку кредитує його банк, з початком проблем з погашення кредиту, Солож забирає. У мене таке враження, що дії арбітражного керуючого не випадкові. Публікація у «Пульсі бізнесу» також була не зовсім безсторонньою. Це битва. А Глобал Експо — нерухомість із вдалим розташуванням із частково погашеним кредитом.

– Хто фінансує харчування для біженців?

– Central World Kitchen – зізнається Плохарський. – Але ми повинні платити за оренду, світло, воду, вивіз сміття, газ, охорону, прибирання… Гроші закінчуються, ріка донатів висихає. Шукаємо фінансування, спілкуємося з благодійними організаціями за кордоном, з посольствами. А якщо за місяць-два не знайдемо спонсорів? Ніхто не знає.

Піарник також не знає відповідей на кілька інших запитань, але запевняє, що якщо я їх надішлю, він постарається відповісти правдиво. Надсилаю. Не відповідає. Натомість отримую від нього контакт з одним із менеджерів центру.

Божевільня, але добре організована

У серпні на нижній видачі Ольга скаржиться, що всього не вистачає, особливо чоловічих боксерок. У великому приміщенні на першому поверсі ніби менше людей. Але пальма досі стоїть. Поруч живе Юля.

Вона із Високопілля під Херсоном, а її чоловік із села за одинадцять кілометрів.

– У нього вдома російські солдати вже живуть, – плаче Юлія.

Виїхати їй вдалося 18 березня. Спершу вона приїхала на Експо. Коли добрався її чоловік, вони переїхали до Остроленки. Жили у школі. Руслан працював за домовленістю міського голови на будівництві та ремонті. Бюро праці заплатило 1400 злотих, решту місто. Загалом вийшло 2500 злотих.

– Але він захворів на ревматизм, — каже Юлія. – Його руки і ноги опухли. Ми повернулися до Експо. Місяць лежав, пив таблетки, вже думав на роботу. А вчора прийшли і сказали: «Виходь. Віддавай перепустку свою». І всьо. Он у рєкі живьот.

– Де він живе? – питаю, бо, мабуть, неправильно зрозуміла.

– Біля річки. Спить просто неба. На землі. Поки що тепло, але… — голос Юлії зривається. — Я маю виїхати до 18 серпня. Тому що тут можна жити лише 120 днів. Ми про це не знали.

Вона записала себе і свого чоловіка у чергу на роботу на хімічному заводі за кілька сотень кілометрів від Варшави.

– Сподіваюся, ми її отримаємо, — зітхає. — І що житло нададуть. Мені 59 років, чоловік на кілька років старший. Ми ще можемо працювати.

«Ті-ру-ру...» — перериває розмову оголошення з радіостанції.

— Дивно, — каже Юлія. Викликають мого чоловіка. Вигнали, а тепер викликають. Піду дізнаюся, у чому справа.

Я би теж хотіла дізнатися. Довго чекаю на неї, а вона не повертається. Я шукатиму її за кілька днів, щоб дізнатися, що з ними сталося, але більше її не побачу.

Поки що йду нагору. Є велика кімната для жінок з дітьми і менша кімната для вагітних і тих, у кого найменші малюки. Різниця у тому, що замість п’ятисот розкладачок тут їх п’ятдесят.

Також є кімната з комп’ютерами та playstation, ігрова кімната для дітей та великий хол. Хтось грає на піаніно, яке стоїть посередині. Пара сидить на лавці, тримаючись за руки. Приїхали волонтери з Мексики. Дівчата танцюють у кружляючих спідницях з воланами. Хлопці показують дітям танцювальні рухи. Молодь грає в пінг-понг, діти грають у м'яч. Також їздять на велосипедах і самокатах.

– Дурдом, як сказали б українці, – каже Анна. – Божевільня.

Сьогодні на видачі їй допомагають четверо хлопців. Найбільший видає стусани. Семирічний хлопчик ходить із соскою у роті.

– Коли батьки йдуть на роботу чи на прогулянку, вони залишають дітей самих. Приходять до мене із всякими дурницями: взуття розв’язати, зав’язати, розплутати вузол… – пояснює вона.

З нею сьогодні чергує Ірина. Приїхали з сином із Харкова, на Експо з березня. Вони хочуть поїхати до Канади. Вже отримали візи, чекають дешевших квитків. Поки що коштують 4-4,5 тисячі. – Моя сестра мала б нам допомагти, але вона не може собі дозволити такі ціни. Восени мають впасти, – розмірковує Ірина.

Чекає на візу до Канади і Наташа, яка приїхала з восьмирічною донечкою з Херсона. Також у березні. Вчителька англійської та української впевнена, що легко знайде роботу, коли почне її шукати. Поки що вона не може залишати доньку одну на багато годин.

– Напишіть, що цей центр дуже хороший, – каже Наташа. – Про все можна розпитати у довідковому центрі, там є лікар, харчування дуже добре і ситне, черг до туалету ніколи не було. Все добре організовано.

Мешканці центру мають на бейджі дату реєстрації та термін перебування. У Ірини він сплив 7 серпня, але її ніхто не турбує. Наташу також.

– Можливо, тому, що у нас є діти, — розмірковує вголос Ірина.

– І крім того, — додає Наташа, — я не порушую правил, то чому б вони мене виганяли? – Вони нікого не виганяють без причини.

Але коли воєвода хотів нас забрати до PTAK-а, ми не пішли. Ми чули, що там жахливо, – розповідає українка.

Ми не отримали жодних грошей від уряду

З Ярославом Каліцьким зустрічаємося на Глобал Експо в неділю ввечері. Він чергує. Раніше керував тут заходами та ярмарками.

– Кожного дня нам доводилося знаходити себе у новій ролі, — каже Каліцький.

– Початок був важким, але ми швидко звикли, і мені здається, що зараз центр працює справді добре. Співробітники УВКБ ООН довго перебували з нами, перевіряли, спостерігали. Вирішили, що ми взірець для всієї Європи.

Коли ми ідемо центром до Каліцького, діти час від часу підбігають і кричать «Ярек, Ярек!». Вони його обіймають, вішаються на шию.

– Деякі люди тут від початку, зав’язують відносини... – пояснює менеджер і розповідає, як працює центр.

Під час реєстрації нові гості отримують посвідчення особи з фотографією та браслет. Охорона на вході їх прискіпливо перевіряє. Люди можуть перебувати тут кілька годин, день, тиждень, місяць… Немає обмежень. Але вхід заборонений для людей у ​​стані алкогольного чи іншого сп’яніння.

– Перший раз таку людину ізолюємо у підготовленому приміщенні. Якщо ситуація повториться, ми просимо її залишити центр, – пояснює Каліцький. Це також може статися з людьми, які є агресивними або спійманими на крадіжці.

До нас під’їжджає жінка в інвалідному візку. Вона питає, чи не міг би хтось в одному із приміщень трохи відчинити двері. Бо жарко. Каліцький каже, що для цього вже пізно, але просить одного з працівників увімкнути кондиціонер.

А потім показує медичний пункт, де щодня чергують терапевт і медсестра. За їх рахунок.

– Раніше це було забезпечено воєводою. Як і інші витрати, – пояснює він. – З кінця червня ми надаємо допомогу біженцям, які проживають у нас, за власні кошти та завдяки допомозі донорів. Витрати на утримання обчислюються мільйонами. Лише електроенергії — кілька сотень тисяч злотих на місяць.

Проходимо повз нижню видачу.

– Багато речей тепер нам доводиться купувати самостійно, — каже Каліцький. – Раніше допомога компаній і приватних осіб була досить великою. З часом вона зменшується. Нещодавно ми надіслали понад сотню електронних листів найбільшим брендам у Польщі з проханням про підтримку. Ми не отримали відповіді. Те саме з волонтерами. Приходить 5-10 чоловік. Усі вони перегоріли або зайняті власним життям та відпусткою.

Проходимо через спальні приміщення, а Каліцький показує зарядні станції для телефонів, роздягальні, шість контейнерів з душовими кабінами та з десяток пральних машин із сушкою. Частина від донорів, частина придбана оператором центру. Поруч приміщення для прання постільної білизни та озонування ковдр.

– Сама пральня – це величезні витрати, – зауважує Каліцький. Які? Він хотів би не обговорювати це. Він не займається фінансами.

Підходимо до сплячої жінки.

– 18 червня її доставили до психіатричної лікарні. Доньки – 22 і 9 років залишилися, – розповідає Каліцький. – Я їх доглядав, ми їздили до мами в лікарню, вона недавно звідти вийшла. Також допомагаємо жінці, у якої суд забрав дітей, повернути їх. Проблеми тут різні. Російськомовні та україномовні психологи фонду, з яким ми співпрацюємо, чергують щодня, — розповідає менеджер і показує тиху, хоч і без денного світла, кімнату для 30-40 онкохворих та інвалідів. У них пристойні ліжка, так, як у великих приміщеннях, нічим не розділені.

– Ми думали про штори, щоб забезпечити більше приватності, але через протипожежні правила це неможливо, — пояснює менеджер.

З іншого боку, на Експо цілодобово працюють пожежники, електрики та інші спеціалісти. Загалом центр обслуговує близько 50 осіб. Більшість із них – співробітники ГЕ. Декого з мешканців працевлаштували. Крім того, з десяток людей сторонніх компаній, які займаються прибиранням і охороною.

– Поки ми були «під воєводою», були і армія, і поліція. Вони ставали в нагоді, коли потрібно було втручання. Ми звернулися за підтримкою до відділку поліції Бялоленки. Поки що патруль з'являється кілька разів на день. Із приблизно 1100 людей, які проживають у нас, приблизно 70 відсотків у нас мами з дітьми. Мені здається, що служби тут мають бути, – зазначає Каліцький.

Питаю, як він почувається, як гуманітарний працівник.

– Спочатку це був шок. Люди заплакані, після кількох днів у дорозі. Психологічно було важко... Але незважаючи на те, що воєвода «пішов», ми продовжуємо свою діяльність. Люди не хотіли від нас їхати. Ми не замінимо їм домівки, але намагаємося про них піклувалися. Багато людей ще довго потребуватимуть допомоги. Уряд і ЄС повинні прокинутися і створити якусь програму догляду за цими людьми.

Диявол в деталях

За тиждень отримую довгу відповідь від Правління ГЕ Оператор.

Правління пояснює питання обмеження терміну перебування до 120 днів, але подробиць щодо витрат компанії немає.

«Можливості допомоги ГЕ Оператор дуже обмежені, ми щодня стикаємося з дилемою щодо того, що робити. З цієї причини особам, які перебувають у центрі понад 120 днів, які почали працювати або є певною мірою самостійними, пропонується шукати інше місце проживання» – пише Правління. І запевняє, що зазвичай працює на випередження, щоб люди встигли знайти нове місце.

Що чекає Центр Гуманітарної допомоги в Глобал Експо?

«Якщо ми не отримаємо фінансування, ми розглядаємо надання житла за окрему плату, що для багатьох біженців, які перебувають на вулиці Модлінській, було б кращим рішенням, ніж переїзд кудись під Варшаву», – пише Управління.

«Це один із багатьох варіантів, які розглядаються. Про подробиці сьогодні говорити рано».

А диявол таки криється у деталях.

Імена деяких героїв були змінені за їхнім бажанням.

Польська версія статті була опублікована 4 вересня 2022 року. На українську текст переклала Світлана Гусельнікова.