Діти Мешка – з України, народжені в Польщі

Publikujemy ukraińskie tłumaczenie tekstu Krystyny Garbicz „Dzieci Mieszka – z Ukrainy, urodzone w Polsce” z 14 maja 2023 r.

В коридорах готелю стоять дитячі візочки. Мами розповідають про перші зубки, температуру, грудне вигодовування. Діляться підгузками, одягом, з якого виросли їхні діти. Керівництво замислюється над створенням ясел. Невідомо, скільки ще триватиме війна.

Cykl OKO.press „Jesteśmy tu razem” o Ukraińcach i Ukrainkach w Polsce znajdziecie tutaj.

Цикл OKO.press „Ми тут разом” про українців та українок у Польщі можна прочитати тут.

Перший громадянин Мешка

Чую стукіт у двері кімнати, де я залишилася на ніч. Відчиняю. Олександра витягує Еріка з візочка і жартує, що їхнє таксі запаркує в коридорі. Ерік – це маленький симпатичний хлопчик у блакитному гольфі, що пасує до кольору його очей. У нього світле волосся і чотири зуби, які я помічаю, коли він до мене посміхається.

Ерік – перша дитина і єдиний хлопчик, який народився в готелі „Мешко” в Гожові-Великопольському. Олександрі ніколи б не спало на думку, що вона народжуватиме дитину в чужій країні.

Під час пологів виникли ускладнення, лікарі зробили кесарів розтин.

– Не знаю, що було б, якби я залишилася вдома, – каже.

Вранці 24 лютого Олександра прокидається в ліжку житомирської лікарняні. Наближається термін пологів. В інтернеті пишуть, що почалася війна. Це підтверджує сусідка-військова, яка була в декретній відпустці. Вона телефонувала своєму чоловікові, який є професійним військовим.

У пологовому будинку пацієнтки та медсестри плачуть. Панує хаос і страх. Олександра телефонує батькам. Переконується, що її молодші сестри не пішли до школи. О восьмій годині на роботу приходить лікарка. Вона приїхала з Озерного, куди впали перші ракети. Вона виписує додому пацієнток, які не мають народжувати в найближчі кілька днів. Інші залишаються. Народжують у підвалі.

Олександра їде додому. Через чотири дні лікарня, де вона лежала, через бомбардування залишиться без вікон і дверей. Породілей перевозять до іншого пологового будинку. Незабаром він теж буде частково зруйнований.

Де вона буде народжувати?

Мама з сестрами, 9 і 13 років, їдуть до Польщі. Тато каже, що вона теж повинна поїхати. Олександру довозять до кордону, далі вона повинна їхати сама. Лікарка пише: „37 тижнів, можеш народжувати в будь-який момент!”

Після 35 годин дороги Олександра добирається до свого першого нічлігу в Польщі. Їде зі свекрухою. Мати з дівчатками їхали окремо – діти прийомні, тому транспорт для них організували соціальні служби.

Олександра спочатку потрапила до спортивного залу в Хелмі. Звідти польський волонтер привіз її до готелю в Гожові- Великопольському. Сказав, що там про неї подбають. Для неї цього достатньо.

– Чи довго туди їхати? – запитує Олександра.

– Годин вісім. Я буду їхати через міста, щоб у разі чого лікарні були поруч, – пообіцяв незнайомець.

У Гожові він познайомив Олександру зі своїми друзями, які згодом допомагали їй, розмовляв з лікарями, про все подбав.

– Я почувалася тут як у Бога за пазухою. Я навіть не хвилювалася, бо знала, що тут все буде добре, – розповідає Олександра.

1 квітня Олександра народжує сина.

– Чи плануєте ви повернутися в Україну, коли закінчиться війна?

– Не знаю, все залежить від того, яка там буде ситуація. Вдома, звичайно, найкраще. Кілька днів тому ми повернулися звідти. Я їздила ховати батька... він загинув на війні. Я не хотіла залишати маму з дівчатами самих. Однак, для Еріка буде безпечніше тут, у Польщі.

Батько Олександри загинув на початку лютого на сході України. Він пішов воювати добровольцем.

– Він завжди казав, що якщо всі будуть ховатися від війни... – Олександра переводить подих і намагається заспокоїтися. – Хтось повинен нас захищати. Я піду, бо в мене тут діти, дружина. Я не хочу, щоб орки сюди прийшли.

Приношу свої співчуття.

– Що ж поробиш? Ми не єдина така сім'я. У нас таких, на жаль, дуже багато, – відповідає Олександра. Говорити з нею про це важко. Рани ще свіжі. – Сумно, що Ерік ніколи не поговорить зі своїм дідусем.

Олександра обіймає радісного сина, якого тримає на колінах. Ерік ще не знає, в який світ він потрапив.

– Скільки ми тут пробудемо? Не знаю. Після року перебування нам доведеться платити за житло. Я не знаю, як це буде.

– Ви тут самі з сином?

– Так. Моя свекруха повернулася в Україну через місяць після його народження.

– Чоловік не допомагає з оплатами?

– Знаючи наші стосунки, я не можу ні на кого розраховувати. На даний момент ми тут, нам є що їсти, нам тепло, нам дали абсолютно все, ми ні в чому не маємо потреби. І за це ми безмежно вдячні.

З 305 тис. дітей, народжених у Польщі у 2022 році, понад 10 тис. є українцями. З них 4306 – це діти біженок. Семеро з них народилися в готелі „Мешко” в Гожові- Великопольському. Як Ерік, син Олександри.

27 лютого 2022 року роботу готелю „Мешко” було призупинено.

З семиповерхового готелю, де зупинялися бізнес-клієнти, „Мешко” перетворився на центр для біженців з України. Протягом року він безкоштовно прийняв близько 400 осіб, а всього через нього пройшло понад 800 осіб. Зараз тут живе 330 людей.

У Гожові-Великопольському, що розташований близько до Німеччини, українська мова була новою. Від того часу поляки та українці вже з'їли разом бочку солі.

Я приїхала до „Мешка”, щоб після року повномасштабної війни розпитати своїх землячок, як вони рятували нове життя, яке носили в своєму лоні, і як почуваються в Польщі.

Мирослава, та що прославляє мир

8 серпня 2021 року для Ілони особливий день – вона виходить заміж. До цього вона і чути не хотіла ні про шлюб, ні про дитину. Вона вчилася на медика. Планувала вийти заміж, щойно закінчить навчання. У жовтні дізнається, що вагітна. Все йде чудово. Вона має намір піти в декретну відпустку в квітні. У клініці, де вона працює акушеркою, їй шукають заміну.

Вона впевнена, що у неї народиться дівчинка. Її назвуть Мирославою. Це ім'я Ілона носить у голові вже п'ять років. Вона не може дочекатися, коли дізнається стать дитини. Точніше підтвердити, що вона не помиляється.

– 19 лютого ми організували гендер-паті, замовили повітряні кульки, як зараз модно, – згадує Ілона.

Через п'ять днів війна перекреслила щастя.

11 березня виповнився рік відтоді, як Ілона приїхала до Гожова зі своєю 74-річною бабусею. Вона вже працювала в Польщі раніше, тож ця країна не була для неї незнайомою. Спочатку вони жили в місці колективного проживання. Потім мешканка Гожова взяла їх під свій дах. Коли у Ілони народжується дитина, вона навіть жартома пропонує їй стати хрещеною матір'ю. Та відмовляється, бо після війни, якщо Ілона повернеться до Харкова, вони будуть далеко один від одного. А що таке хрещена мати на відстані? Тож Ілона чекає з хрещенням.

За два місяці до пологів вона починає шукати іншу квартиру. З немовлям і бабусею в маленькій кімнаті буде занадто тісно. Безкоштовних пропозицій більше немає. Вона йде на вокзал до пункту для біженців. Так вона опиняється в готелі „Мєшко”. 21 червня народжується Мирослава.

– Мені допоміг досвід Саші. Якби не вона, я б багато чого не знала і почувалася б розгубленою. Вона розповідала про візити до лікарів, про щеплення, про те, як оформити документи. Мені дуже сподобалося народжувати тут. Мені є з чим порівнювати, я п'ять років пропрацювала в пологовому будинку.

До пологового будинку Ілона їде сама.

Вона не знає, що з нею може бути бабуся. Чоловік знаходиться майже за 2 000 кілометрів від неї, але присутній на пологах онлайн. Ілона мріє народжувати сама, навіть попри те, що плід великий. Коли з'являються зелені навколоплідні води, лікарі приймають рішення про негайний кесарів розтин. Новонароджена важить 3900 кг.

– Я лежала після операції і зателефонувала до чоловіка, щоб показати йому донечку. Вона навіть встигла йому посміхнутися. І там почався обстріл. Він кинув слухавку і побіг ховатися. Кілька годин я не знала, що з ним, – згадує Ілона. – Це забрало багато нервів.

Чоловік Ілони залишився в Харкові.

Він родом з Бердянська, який зараз перебуває під окупацією. Він не може повернутися додому, не може теж приєднатися до своєї сім'ї. Все, що йому залишилося – це робота. Він зварювальник і зараз зварює решітки для бомбосховищ.

– Він чекає, коли закінчиться війна і ми приїдемо, або він зможе приїхати до нас. Ще не бачив Мирослави на живо, тільки через телеграм.

Квартира в Харкові ціла. Місця, де працювала Ілона, фактично вже немає. Залишилася будівля без вікон і дверей. Клініка не працює, лікарі виїхали.

– Ви не думали про те, щоб поїхати з Мирославою хоча б до Львова і зустрітися там з її чоловіком?

– Я поки що боюся з нею подорожувати. Вона дуже активна дитина. Та й чоловікові буде нелегко дістатися до Львова, – каже Ілона.

До того, як Мирославі виповниться рік, Ілона має поїхати до Харкова, щоб оформити соціальні виплати.

Вона не може зробити це онлайн.

– Харків постійно обстрілюють, зрештою, я боюся їхати навіть до Львова. Я пам'ятаю, як ми сиділи в підвалах, коли ховалися від обстрілів. Мені здається, гроші не варті того, щоб їхати туди з дитиною.

– А після війни ви повернетеся?

– З одного боку, дуже хочеться додому. Але страх залишається. Немає гарантії, що все не почнеться знову. Можливо, якби чоловік був зі мною, було б легше і я могла б сказати, що ми хочемо залишитися тут. Зараз я навіть сама собі не можу відповісти на це питання.

– Ви не заздрите жінкам, які виїхали з чоловіками?

– Заздрю, але це не є погана заздрість. Коли я чую, що до когось їде чоловік, то думаю: а чому не до мене? Дехто виїжджає через Крим [чоловіків призовного віку українська влада не випускає з країни, ті, хто з окупованих територій, намагаються виїхати через Крим – ред.]. Але зараз ризикувати... скільки було ситуацій, що людей розстрілювали. У мене багато друзів загинуло на війні, тому поки є можливість, він залишається там, а я з дитиною тут.

Ілона була щаслива, що народила влітку.

Каже, що в Гожові багато парків. Вона не покаже мені свої улюблені місця, тому що почався дощ. Ми розмовляємо різними мовами: я – українською, вона – російською.

– А звідки ви родом? – запитує.

– Гадаю, чути мій галицький акцент.

– Так, так, ми вже можемо відрізнити, хто звідки. Одразу чути, – посміхається Ілона. – Одного разу ми з Сашею гуляли і розмовляли між собою російською. Поляк, який проходив повз, знімав нас на відео і кричав: „Смерть, курва”. Думаю, він подумав, що ми з Росії. Мій чоловік просить мене говорити тут українською, щоб на мене не дивилися дивно.

Я також записалася на курси польської мови тут, у готелі. Питання, яку мову вчити Мирославі: українську, польську чи російську? Вона чує всі ці мови. Буває, що я розмовляю з нею українською і вставляю якесь слово польською.

Вікторія – на честь перемоги

– Він сказав мені зібрати наші документи і речі. Я думала, що ми їдемо разом. Патріот. Перед кордоном витягнув свої документи, – спокійно розповідає Галина.

Її сім’я живе у Волинській області, що межує з Білоруссю. Вночі, коли почалося вторгнення, чоловік Галини не спить. Він думає про те, як вивезти дружину і синів у безпечне місце. За три дні до цього Галина стала на облік. – Після операції лікарі сказали, що я не зможу народити сама. Були ризики. Але ось я народила.

– Вона стягує шкарпетку! – я помічаю, як дитина, одягнена в світло-рожеву фатинову спідничку і з бантиком на голові, намагається роздягнутися.

– Вже може.

Галина хотіла мати трьох дітей. Після двох хлопчиків мріяла про донечку. Третю дитину вона втратила. Мала операцію з видалення міоми. Вирішила спробувати ще раз.

Лише в Польщі вона дізналася, що буде дівчинка.

– На кордоні сказали, що якщо я вагітна і ми покажемо документи, що у нас троє дітей, то чоловіка випустять. Він відмовився.

Галина хвилюється за дитину. Вона на четвертому місяці вагітності.

– В Україні простіше, ти ходиш до одного лікаря, він все про тебе знає. А тут приходиш до того, хто вільний. Поки він прочитає ці картки... Мені тут не дуже сподобалося.

– А умови?

– У нас теж хороші умови. Єдине, що мені більше сподобалося в Польщі, так це те, що після пологів дитину забирають на деякий час, коли мама не може сама за нею доглядати. В Україні її одразу віддають тобі. Тож хтось має бути з тобою, щоб допомагати з дитиною. Тут ти можеш вибирати.

Чоловік Галини приїхав перед пологами. Ходив у військкомат. У нього немає трьох пальців на правій руці, він не придатний до армії.

Зараз він зі своєю сім'єю. Пішов на роботу. Його не завжди хочуть брати через ті три пальці. Працював на бруківці, потім фасади будинків робив, зараз шпаклює.

– Тут важко з роботою для українців, – каже Галина.

Галина та її сини, 6-річний Владик і 12-річний Назар, були першими мешканцями „Мешка”.

Владик ходить до підготовчого класу, Назара забрали з польської школи, йому було важко адаптуватися. Він ходить в українську онлайн, тому що вони мають намір повернутися в Україну.

– Вся наша родина залишилася там, – пояснює Галина.

У лютому Галина з донькою поїхала додому на кілька днів. Її свекор хворий на рак, і вона хотіла показати йому дитину. Перед від'їздом Владик плаче:

– Мамо, а як будуть бомбити? А ти везеш ще Вікусю, таку маленьку.

– Тоді мама скоренько повернеться назад, – пообіцяла Галина.

– О, добрий день! – до кімнати, де ми розмовляємо, заходить власник готелю „Мешко” Лес Гондор. – Як справи? – Він дивиться на дитину, яку Галина тримає на руках. І каже до мене – Це громадянка нашого готелю.

– У нас вже майже чотири зуби! – Галина хвалиться.

– Ай-яй-яй... так, кусається, слиниться, – зауважує Лес.

5 вересня в готелі „Мешко” з'явилося двоє нових громадянок.

– Я народила о 15:00, а Аня – перед північчю. Аня мала народити 30 серпня, а я – 13 вересня. Ми сміялися, що будемо народжувати разом. Так і сталося. Ми народили наших Вікторій в один день.

– Вікторія, тобто перемога?

– Моя на честь перемоги України.

Хроніка „Мешка”

Про Аню я вже чула від власника готелю. Ми говорили про війну, переглядали альбом з подяками та побажаннями, які залишають біженці. Пан Лес показав мені фотографії зі свого дня народження, який він святкував 1 червня. Він організував солодкий стіл для дітей, а вони для нього – годинний концерт українських пісень.

– Тут ще треба вклеїти фотографію маленької Вікторії, – каже Гондор, показуючи три паспортні фото сім'ї Середюків з Коломиї, міста на заході України. – А ще сторінки треба обклеїти, щоб не пошкодилися. Колись ми будемо повертатися до того, що пережили тут разом. Між нами вже є дружні і навіть родинні зв'язки.

Кевін, син Леса, став хрещеним батьком дитини однієї з мешканок готелю.

Вікторія – в Гожові та в Харкові

Сьогодні виповнюється рік, як Аня з чоловіком Дімою, який має ДЦП, та 10-річним Сашком приїхали до Гожова. Вчора виповнилося півроку відтоді, як Аня народила доньку. Гадаю, що саме з цієї нагоди на туалетному столику в пластиковій пляшці з-під соку в кімнаті Середюків стоїть червона троянда.

Кімната виглядає як будь-яка спальня сім'ї, в якій нещодавно народилася дитина. Поруч з ліжком під вікном стоїть біле дитяче ліжечко, на якому складені крихітні речі пастельних тонів. По кутках кімнати лежать іграшки. Коричневий килим застелений дитячим килимком з буквами та тваринками. По ньому Вікторія намагається повзати. Килимок – це подарунок від мешканців їхнього четвертого поверху. За дверима – коридор, де приватність закінчується.

В кімнаті ще є диван, на якому спить Сашко.

Зараз він у школі. Тій польській. Коли повертається, то робить домашнє завдання з української. Батьки не дозволяють йому літати коридорами з іншими дітьми, не хочуть, щоб хтось скаржився. Тож Сашко позбувається надлишку енергії у додаткових спортивних заняттях.

– Ми отримуємо на нього гроші, тож саме він має ними користуватися. Ми купили йому спеціальний костюм, щоб він міг тренуватися, – пояснює Аня.

Для мене Аня підтверджує стереотип про українську жінку, який в мене сфориувався після читання української класики. Про неї можна сказати, що робота горить у неї в руках. Вона завжди запитує на рецепції, чи потрібна якась допомога. Аня була однією з ініціаторок чергування на кухні.

– Давайте хоч за собою приберемо, – казала вона іншим мешканцям готелю.

Аня завжди заздалегідь припускає, що все піде не так.

Вона боялася народжувати в Польщі. Розпитує дівчат про деталі, хоча це вже її третя вагітність. Другу дитину вона втратила на 10 тижні. Коли вона завагітніє втретє, знову є ризик. Війна. Втеча. У Польщі вона одразу ж звертається до лікаря.

– Звідки ви приїхали?

– З Івано-Франківської області.

– І як там у вас?

– Начебто все спокійно, але прилітало на аеропорт…

– Якщо там спокійно, то що пані тут робить?

Аня виходить. У неї тремтять руки. Вона дзвонить свекрусі, каже, що їде додому. Свекруха просить звернутися до приватного лікаря. Однак пізніше Аня знову йде до державного, щоб пологи були безкоштовними.

Найбільше їй запам'ятався прийом на останніх місяцях вагітності у старшого лікаря.

– Як звичайний чоловік з села подивився на мене, все розповів, взяв мазок, – Аня складає два пальці вказівний і середній і робить швидкий рух вгору, – понюхав і каже, що все добре, запалення немає. Мене б знудило.

– Тебе обстежили, – каже Ірина, яка народжувала після Ані. Втрьох сміємося.

–Тут на дверях написано „pchać”, по-нашому „пхати”, „толкать”. Коли я бачу це слово, мені стає погано. У пологовому будинку мені акушерка казала: „пхай, пхай” – згадує Ірина, коли я запитую, чи все вона розуміла під час пологів.

– Лікарка каже: „О, я вже бачу чорне волоссячко”. Вона штовхнула мою ногу в один бік – не йде, в інший і за пару хвилин мала вилетіла, – розповідає Аня, жестикулюючи з дитиною на руках.

Вона знімає з голови Вікторії червону пов'язку і ніжно гладить волосся доньки, в яке втерла олію. Марія та Вікторія „розмовляють” голосніше за нас. Вони дають інтерв'ю, як їхні мами.

Якщо не враховувати перший неприємний візит до лікаря, Аня хвалить пологи в Польщі.

– Тут не так, як у нас, що якщо ти заплатив, то навколо тебе бігають. У мене не було грошей, але до мене ставилися нарівні з іншими.

– Я не впевнена, що українці змогли б так само добре прийняти поляків, якби ситуація була протилежною, – каже Ірина.

Вікторія, як і майже всі інші діти, народжені в „Мешку”, не хрещена. Діма дзвонив до священика, який вінчав сім'ю і охрестив першу дитину.

– У Гожові є російськомовна і польська церква, – каже Діма.

– До російськомовної не йдіть, краще вже до польської, – радив священник.

– Кого взяти в хресні батьки? Якщо ми повернемося, дитина залишиться без хресних батьків, – каже Ірина. – З іншого боку, можна обійтися і без хресних. Старшу доньку ми хрестили в пологовому будинку одразу після пологів, бо я переносила дитину і були проблеми. Потім через кілька місяців ми провели належну церемонію. Тепер наш кумна фронті.

Хвилину панує тиша, яку порушує Аня:

– Бригада мого брата вчора вранці вийшла з Бахмута. Місто оточили. Вони намагалися вийти дві ночі поспіль. Командир віддав наказ про евакуацію в останню хвилину. Чи не можна було вийти раніше, без таких втрат, а потім повернутися з більшими силами?

– Вони здають Бахмут? – запитує Ірина.

– А хіба у них є вибір?

– Стільки витримали, стільки вже там загинуло.

Марія, бо так хотів тато

Під час сніданку сідаю поруч з Іриною. Вона вже повернулася зі школи, що неподалік від готелю, відводила старшу 8-річну доньку. Ірина пальцями відриває по шматочку грінки і час від часу поглядає на коляску, де лежить Марія. 18 березня їй виповнилося п'ять місяців.

– Які підгузки! Я маю народити в жовтні. Народжуватиму вдома. Мені нічого не треба – так думала Ірина, коли поляки приносили в готель подарунки для жінок-біженок.

Війна стала для неї несподіванкою. Вже вісім тижнів, як вона завагітніла і новинами цікавилася менше. Її чоловік, який працює водієм вантажівки, повинен був виїжджати за кордон в суботу 26 лютого.

Ірина везе хом'яка до брата, кота – до мами:

– Ми вагітні, виїжджаємо.

Відтоді Марія не бачила своєї родини на живо, лише онлайн.

Спочатку вони їдуть до Львова. Думають, що оскільки чоловік працює за кордоном, то його випустять. На кордоні з'ясовується, що вони помилялися. Вони повертаються до Львова. Ірина не хоче їхати без чоловіка.

У Львові робить УЗД. У дорозі їй було погано. Друзі радять їй виїжджати за кордон.

– Мовляв, завжди встигнеш повернутися, – казали. Вона поїхала на два-три тижні, принаймні всі так думали.

Час летить. Війна не закінчується.

– Я зрозуміла, що народжуватиму в Польщі.

Вагітність Ірина провела в „Квадраті”.

Так мешканці Гожова називають місце для відпочинку на площі Невідомого солдата. Там у неї є улюблена лавка навпроти фонтану. Поки старша донька стрибає на дитячому майданчику, Ірина думає про майбутнє. У Польщі вони самі. Чоловіка вона побачить через півроку. Йому вдасться повернутися на роботу. Тож коли він не в трасі, то проводить час із сім'єю. Жінки, які живуть у „Мешку” зі своїми чоловіками, виглядають більш безтурботними, ніж ті, хто тільки з дітьми.

Ірина розпитує жінок, які народили тут, про пологи. У Польщі не треба спеціально записуватися, вибирати лікаря, не треба брати з собою сумки з речами.

– У пологовому будинку сміялися з наших жінок, які приходили народжувати з валізами, – розповідає Ірина. – Там дають необхідні речі, підгузки, навіть сорочку на пологи. Немає різниці, звідки ти приїхав.

Я не знала, що якщо сходити в душ перед пологами, то народжувати буде легше. Так мені сказала Аня, яка народжувала раніше. Я ходила в душ в готелі, а потім під час пологів. Я ніколи не чула про таке в Україні. Тепер я розумію, чому деякі жінки народжують у воді.

У перші місяці в „Мешку” Ірина мучиться від токсикозу. Вона не може їсти. Це помічає пані Івона, дружина власника. Коли вона дізнається, що Ірина вагітна, готує для неї інший суп.

Ірина озирається по боках, гуляючи містом. Її цікавлять будівлі, вулиці, історія. Питає, чи не проводять тут екскурсії. Бажано українською мовою.

Вона завжди намагається робити все по максимуму.

Закінчила з відзнакою теплоенергетику. Проте їй подобалося робити манікюр. Крім того, любила малювати. Посіла друге місце на конкурсі майстрів манікюру в Україні. Зараз у Гожові вивчає польську мову. Вона відчуває дискомфорт, коли розуміє мову, але не може розмовляти.

– Ви вже були в консульстві, щоб зареєструвати нову громадянку України?

– Я ще не встигла цього зробити. Але вона і без цього є громадянкою України. Я народила українку, – посміхається вона. – Мені не потрібно інше громадянство. Інші жінки їдуть в Америку чи ще кудись, щоб дитина мала громадянство тієї країни.

– У Польщі це не відбувається автоматично.

– Пан Лес сміється, що діти, народжені в літаку, мають право протягом життя на безкоштовні перельоти, а наші діти є громадянами готелю і завжди матимуть тут безкоштовне проживання, – посміхається Ірина. – Ми отримали польське свідоцтво про народження. Коли будемо робити документи для Марії в Україні, там вже будуть переклади. Така буде її історія.

Після року війни донорська підтримка зменшилася, а утримування готелю – ні. Готель „Мешко” веде кампанію „Мешко для України”. Ви можете допомогти за цим посиланням.

Польська версія статті була опублікована 14 травня 2023 року.

Англійська – 25 червня 2023 року.