0:000:00

0:00

Prawa autorskie: fot. Mariusz Cieszewskifot. Mariusz Cieszew...

Publikujemy ukraińskie tłumaczenie tekstu Mariusza Cieszewskiego „Jestem psycholożką dziecięcą z Kijowa. Gdy wybuchła wojna, potrzebowałam pomocy. Teraz pomagam innym z 12 lipca 2023 r.

JESTEŚMY TU RAZEM

Powoli wyczerpują się zasoby dobrej woli i możliwości pomocy ukraińskim rodzinom, które ratując się przed rosyjską agresją, próbują w Polsce mieszkać, pracować i uczyć się. Państwo nie wspiera już Polek i Polaków, którzy przyjmują uchodźców. Czas na nowo ułożyć relacje i szukać rozwiązań. Chcemy w OKO.press opisywać historie gości z Ukrainy, usłyszeć je od was. Czekamy też na listy polskich pracodawców, gospodarzy, wszystkich osób, które chcą napisać komentarz lub zgłosić pomysł. Piszcie na adres [email protected].

МИ ТУТ РАЗОМ

Поволі вичерпуються ресурси доброї волі та можливості допомоги українським родинам, які, рятуючись від російської агресії, намагаються жити, працювати та навчатися в Польщі. Держава більше не підтримує польок та поляків, які приймають біженців. Настав час заново формувати стосунки та шукати рішення. В OKO.press ми хочемо описати історії гостей з України, почути їх від вас. Також чекаємо на листи від польських роботодавців, господарів та всіх, хто бажає написати коментар чи подати ідею. Пишіть на [email protected].

До війни я жила у Києві, працювала у школі психологом.

24 лютого вранці лунає дзвінок від колеги:

– Олено, сповісти всіх батьків, ми закриваємо школу!

– Що сталося?

– Ти не чула вранці вибухів?! Війна почалася!

Тоді я ще не вірила. Яка війна? Я жила у сучасному районі Києва на 15 поверсі. У мене була робота, сім'я, свої плани на життя. Ми ніколи не думали, що буде війна. 21 століття, Європа і що? Війна? Так раптово, так відкрито, для нас це було неможливо. Росіяни приїжджали в Україну у відпустки. Ми приймали їх з відкритим серцем. Для нас вони були братами.

Я не могла цього зрозуміти.

Страшно було, коли повз будинок проїхали танки і з’явилися диверсійні групи. У Києві були закриті магазини, не вистачало їжі та чистої води. Електрики не було. Щодня я спускалася по п’ятнадцять прольотів, щоб набрати води. Безперервні тривоги. У мене літня мама. У неї не було сил спуститися в укриття. Ми обклали стіни матрацами і, сховавшись, як у клітці, перечікували кожну тривогу.

Цикл OKO.press „Ми тут разом” про українців та українок у Польщі можна прочитати тут.

Дорога до Варшави

5 березня подзвонив брат.

– Олено, ти мусиш тікати, рятувати дітей і маму! Будь ласка, виїжджай!

Було страшно. Я плакала. Я не знала, куди їхати. Знайомих за кордоном у нас не було. Важко було залишити квартиру, речі, друзів, все життя і поїхати у невідомість. Ми поїхали на вокзал у Києві, який на той момент обстрілювали. Будівля вокзалу була затемнена, всередині жахлива тиснява, істерика та паніка. Було неважливо, до якого потягу сісти, лише б на захід! Першим до потягу сів син, потім мати. Я стояла на пероні з дочкою. Потім сказали, що потяг повний і їде. Я ніколи так не кричала! Я навіть не знала, куди їде цей потяг! Вони їдуть, а я залишаюся?! Допоміг крик. Забрали і мене з дочкою. Вагон був повний. Діти в купе, дорослі з багажем у проході. Ми боялися обстрілів.

До кордону зі Словаччиною їхали шістнадцять годин. На кордоні вже були волонтери. Були ковдри, їжа, солодощі, іграшки. Був Червоний Хрест.

Знайома написала мені, що вона у Варшаві і щоб ми їхали туди.

7 березня ми всі вийшли на Центральному залізничному вокзалі Варшави. Нас спрямували до готелю. Нарешті нормальний сон у безпечному місці.

Наступного дня ми пішли на прогулянку, щоб побачити Варшаву. Я ніколи тут не була. На вулицях усміхнені люди з квітами. Це був Жіночий день. Тут нормальне життя, свято, а там люди гинуть! Повз проїхала швидка допомога з сиреною. Діти інстинктивно впали на землю. Перехожі допомогли нам. Тоді я вперше зрозуміла, що ми не одні у цій біді, що люди навколо підтримують нас.

На третій день після приїзду я записала дітей до школи, а маму до лікаря. Тепер я могла займатися пошуком роботи.

Я розповідаю їм свою історію, і вони знають, що я одна з них

Спочатку я прибирала у готелі, вивчаючи польську по обіді. Подруга з курсів показала мені оголошення в інтернеті. Хтось у Варшаві шукає психолога зі знанням української мови. Так я опинилася у дитячому осередку Польського центру міжнародної допомоги (ПЦМД). Це було моє життя! Я завжди працювала з дітьми. Я могла знову відчути себе потрібною, допомагати іншим. Життя почало нормалізовуватися. Я могла винайняти житло.

Кілька місяців поспіль – у вересні – Фундація ПЦМД запропонувала мені роботу у медичному евакуаційному центрі MEDEVAC в Ясьонці біля Жешува, куди приїжджають пацієнти, постраждалі внаслідок війни в Украіні, та онкологічні хворі, для яких немає ліків і можливостей лікування.

Спочатку в евакуаційному пункті було більше військових, зараз стало більше онкохворих. Військові з нуля замкнені. Вони не завжди готові спілкуватися з психологом.

Був хлопець, який воює з 2014 року. Дев'ять років на фронті! Поранений поїхав до нашого центру у Жешуві. Він довго не міг зрозуміти, що тут йому безпечно і що він захищений. Після стількох років війни без допомоги психолога важко повернутися до нормального життя. Воно само не пройде, час від часу повертатиметься.

У військових більше посттравматичних симптомів (ПТСР), а у онкохворих переважає депресія. Нещодавно я спілкувалася з хворим на рак, син якого зник безвісти в районі Бахмута і не виходив на зв’язок із середини травня. Спочатку він думав, що син загинув, бо з його частини нікого не залишилося. Хтось надіслав смс, що він ще живий і має великі та важкі поранення.

Uśmiechnięta kobieta. W tle ściana przystrojona kolorowymi balonami i napis PCPM
Фото: Маріуш Чешевський

Хворі на рак іноді самі задають питання. Звідки ти? Як сюди приїхала?

Я розповідаю їм свою історію і вони знають, що я одна з них. Вони починають говорити, довіряють мені і тоді я знаю, що можу їм допомогти. Вони дуже вдячні за будь-яку допомогу. Для них це шанс на друге життя. Вони часто кажуть, що не очікували такого прийому і що для них роблять. До кожного тут підходять індивідуально. Так я ставилася до дітей, коли працювала у Києві. Відтоді багато чого змінилося. Кілька місяців тому мені потрібна була допомога, тепер я допомагаю іншим.

Іншого життя я не уявляю

Коли ми були у Словаччині, мене журналіст запитав, що я планую робити у Польщі? Як це що? Працювати. Іншого життя я не уявляю. Зараз моє місце тут. Дочка готується до випускних іспитів у польській школі, син до восьмого класу.

На сьогоднішній день Польща – це єдине місце, де я можу жити.

Записав Маріуш Чешевський

Польська версія статті була опублікована 12 липня 2023 року. На українську текст переклала Світлана Гусельнікова.

;

Udostępnij:

Mariusz Cieszewski

Fotograf, reporter, freelancer współpracujący z Fundacją PCPM

Komentarze