«Мені тут так добре, що я аж почуваюся винною». Історія української біженки

Publikujemy ukraińskie tłumaczenie tekstu Dalii Mikulskiej „Tak mi tu dobrze, że aż czuję się winna”. Opowieść ukraińskiej uchodźczyni z 25 lipca 2023 r.

МІСЯЦЬ тому приїхали дві пані з Херсону 60 та 70 років із сімома дітьми, найменшому з яких було 5 років, а старшому 15, – розповідає львів'янка Юліана. – Батьки цих дітей залишилися в Україні, тому що чоловіки до шістдесяти не можуть виїхати, а дружини не хотіли залишати їх там самих. І тут підтримка закінчилася, держава вже не доплачує людям, які беруть українців під свій дах, і треба платити за оренду у повному обсязі. І як я маю їм допомогти? Я сказала: треба їхати до Німеччини. Що вони тут зроблять, щоб утримувати всіх цих дітей?

Cykl OKO.press „Jesteśmy tu razem” o Ukraińcach i Ukrainkach w Polsce znajdziecie tutaj.

Цикл OKO.press „Ми тут разом” про українців та українок у Польщі можна прочитати тут.

Трохи схоже на Сінгапур

Пані Юліана приїхала до Польщі 24 лютого, у день агресії Росії проти України. Донька вмовила її поїхати.

«Звичайно, ніхто не очікував, що буде війна. Але моя дочка є доктором соціальних наук в університеті Швеції. Вона спеціалізується на східноєвропейських конфліктах, а її докторська робота присвячена війні на Донбасі 2014 року. І вона мені, мабуть, три місяці говорила: «Мамо, буде війна».

Вона попросила мене бути готовою, щоб машина завжди була заправлена. Ніхто не хотів у такі речі вірити, але вона нас морально підготувала. Вона попросила мене виїхати негайно, у той же день. Тому що в нас немає родини в Україні. Якби закрили кордони, якби побудували нову залізну завісу, ми б там залишилися самі.

Ми виїхали того ж дня, ще до того, як на кордоні почали вибудовуватися черги машин. О шостій ранку зателефонувала подруга з Харкова і ми почали пакувати речі. Не знаю, про що я тоді думала – здається, я боялася, що Польща не захоче нас пустити, бо я взяла із собою клейонки, постіль, одягу майже не було. І тільки одна пара білизни. Це був шок. Всі думали, що все скоро закінчиться, а потім почалися жахливі речі.

Ми приїхали до Ізабеліна, тому що тут у моєї мами є сестра, яка працювала в управлінні Національного парку Кампінос. То ж куди було їхати? До родини!

Крім того, я розмовляю польською, тому що вся родина моєї матері виїхала до Польщі багато років тому, і я відвідую їх з дитинства. Тому я думаю, що мені було легше, ніж людям, які приїхали з Харкова чи Кривого Рогу, розмовляють тільки російською і ніколи не були за кордоном.

Мама зупинилася у сестри у 20-метровій однокімнатній квартирі, а керівництво Кампіноса поселило нас у своєму штатному готелі. Ми могли там жити безкоштовно до серпня минулого року. Це дуже допомогло, а потім ми заробляли і могли платити.

Соромно було брати

На третій день після приїзду я зголосилася волонтерити. Мене відразу кудись понесло, я не могла всидіти на місці. Згодом я побачила, що люди організовуються і допомагають, тому я теж почала.

На початку це була величезна допомога – від дитячих підгузків до продуктів харчування. Ізабелін — багата гміна, тому люди приносили не лише основні продукти, а й високоякісні продукти, такі як кокосове молоко тощо. Не було такого, щоб хтось щось вимагав — наші люди не звикли до того, що держава чи якісь організації дбають про них. Тому українці були дуже вдячні.

Але ви знаєте, як це буває, якщо щось безкоштовно, то багато хто із задоволенням це візьме. Польським волонтерам було ніяково щось казати, бо це біженці, а я могла, тож казала: ви вчора взяли п’ять пакетів молока і сьогодні знову, навіщо вам стільки?

З іншого боку, я також пам’ятаю жінку, яка ніколи нічого не брала, хоча я знаю, що вона має двох дітей і бідує. Я їй кажу: «Бери, адже щирі люди діляться і тобі це потрібно.» Вона сказала, що ніколи не від кого нічого не брала. Я спакувала їй цілу сумку і вона розплакалася.

У мене було трохи схоже. Під час волонтерства я працювала на складі, розпаковувала допомогу. Але мені було соромно брати для себе. Якось подруга сказала мені: слухай, а ти не хочеш щось взяти? Візьми хоч масла! І мені було так соромно, хоча правда у тому, що ми тоді не заробляли, нас годувала тітка – пенсіонерка, яка живе на скромну пенсію.

На початку нам було важко, але директорка Культурного центру в Ізабеліні мене помітила і вирішила, що я буду корисною, бо я володію польською, українською та російською. Їм потрібен був хтось, хто б координував діяльність і контактував з новоприбулими українцями. Тому що люди приходили до гміни по допомогу, а польські робітники не могли з ними порозумітися.

В Україні я мала свій бізнес, була модельєром, а тут, в Ізабеліні, координувала допомогу. У свою чергу мій чоловік – кераміст, він теж влаштувався на роботу до Культурного центру, де проводить майстер класи. Туди приходять поляки. На жаль, мій чоловік не володіє польською мовою, йому важко вчитися. Але якось вони ладнають, трохи мовою жестів і трохи по-нашому.

Протягом року було багато роботи, багато проектів для біженців з України – вивчення польської мови, поїздки для дітей, щоб вони мали приємні моменти. Діти… неймовірно, як швидко вони оволоділи мовою. Хоча були й ті, хто не міг, вони залишалися вдома, бо страждали від травм. Вони плакали, бо згадували бомбардування і ті страшні підвали, де доводилося сидіти. Тільки тепер я бачу, як вони ожили, як інтегрувалися з польськими дітьми.

Я була шокована тим, скільки гміна зробила для біженців! Час від часу були якісь гранти, то з Німеччини, то з Євросоюзу. Зараз все потихеньку закінчується. Люди вже встали на ноги. Або поїхали.

Повернення

Інколи поляки кажуть про українців, що вони приїхали на хороших машинах, живуть у дорогих готелях, ходять до ресторанів... А я думаю – навіть якщо такі є, то що? Коли вони тут витрачають гроші, то Польща від цього тільки виграє!

Приїхала сюди одна пані у норках. Виглядала смішно, але в неї була тільки ця норкова шуба, навіть документів не було, тому що їхній будинок був зруйнований, вони втратили все, що мали. Взяла, може, одну валізу і приїхала з дочкою. Вона мені потім розповідала, що в неї був величезний склад в Україні, все завалило, а у неї кредити. Вона була у жахливому психічному стані.

До Ізабеліна прибуло близько 500 біженців з України. Зараз залишилося 200, може, 150 людей. Решта повернулися додому або поїхали далі на Захід. Більшість повернулася в Україну. У них там є квартири, за які вони ще платять оренду чи виплачують кредити, а тут теж треба платити.

Коли закінчилася програма 40+, тобто державна програма субсидій для поляків, які взяли під свій дах українців, був вибір – або виїхати, або піти на вулицю. Ті, хто має дітей, теж отримують 500+, але чи вистачить цього на життя? І все-таки самотній мамі з дітьми не так просто вийти на роботу.

Все одно фізичну роботу відразу не знайдеш. А про інше більшість може тільки мріяти, навіть якщо вони були в нашій країні вчителями, бухгалтерами, юристами чи журналістами. Не кожен фізично зможе працювати, якщо все життя сидів в офісі. Можливо, навчаться, але для цього також потрібні фізичні сили та вміння.

Я вважаю, що найважче людям, які мають мити підлогу, хоча вони мають профільну освіту – наприклад, бухгалтера чи юриста. Що їй тут робити? Закон інший, мови не знає. За рік вони змогли трохи вивчити мову, але цього не достатньо для роботи за фахом.

Деякі виїхали до Німеччини, Франції чи Канади. Ці країни вже мають досвід роботи з біженцями, не українськими, іншими. І вони просто переклали гроші з одного бюджету до іншого, і там можна одразу отримати допомогу.

Я отримала 300 злотих від польської держави, коли приїхала. Більше нічого, а я тут плачу великі податки. Решта – допомога добрих людей та громадських організацій. На Заході біженців зобов’язують вивчати мови, і на початку їм не потрібно працювати, тому що вони отримують підтримку від держави. Це, в основному, молодші жінки – 40-, 50-річні, вони ще будуть вивчати мову. Якщо хтось не знав польської, то яка різниця?

Непросто знайти роботу, заробити на життя. Але люди боялися їхати далі, воліли бути близько кордону. Більшість думає повернутися, чекаючи, поки ця війна закінчиться.

Чи думала я поїхати до дочки? Я розглядала це. Там ми мали б квартиру, гроші від держави, але проблема у тому, що ми були б ізольовані, бо ми не говоримо англійською. У нас би була тільки вона. Я б не витримала. У мене тут робота, багато друзів. Ідеться не про те, щоб жити на державні гроші і бути замкненим у квартирі. Це завжди плюс, коли ти працюєш і гуляєш. Адже виплати не такі великі, щоб, наприклад, піти до театру.

Тільки іноді хтось нагадує мені про Волинь

Я вирішила повернутися до Львова. Все моє життя там – друзі, знайомі. Багато людей залишилося, бо хтось має сина і не хоче його залишати. У нас за кордоном тільки донька, а чоловікові вже за 60, тому ми змогли виїхати.

Якби мені було 40, можливо, я б залишилася у Польщі, тому що мені тут добре. Я закохалася у Варшаву. Я зустріла тут багато друзів, люди так добре ставляться до мене, що в мене сльози на очах. Поляки, з якими я познайомилася під час волонтерства, запрошують мене до своїх дітей. Хтось допоміг нам знайти квартиру, хтось допоміг з пранням.

Квартира, яку ми знімаємо, дуже маленька і не має пральної машини. Тож я запитала одну жінку в Ізабеліні, чи можу я випрати наш одяг у будинку пристарілих. Наступного дня мені зателефонував радник і каже: «У вас що, немає пральної машини? Ви можете прати у мене!» Ще троє людей подзвонили мені з такою ж пропозицією. Якось соромно мені було прати у когось вдома, краще у домі пристарілих, бо це заклад, і директорка дозволила.

Ми думали, як віддячити за послугу, але вони навіть шоколаду від нас не прийняли. Ось і придумали: чоловік буде вести уроки малювання для літніх людей. А знаєте, яка це радість для цих літніх людей?

Як поляки ставляться до українців? Переважно дуже добре. Звісно, ​​були й негативні ситуації – до когось недоброзичливо поставилися, комусь не заплатили за виконану роботу. Іноді хтось нагадує мені про Волинь, хоча, може, не зі злості, може, просто цікаво, що я відповім?

Чим простіші люди, тим вони бідніші, мабуть, у них більше причин шукати винних, а інколи вони звинувачують у своєму становищі біженців. Це нормально і трапляється всюди. Просто іноді людям доводиться думати про когось погано, щоб почувати себе краще.

Але здебільшого люди настільки допомагають, що в мене на очі навертаються сльози. Коли я сказала, що їду, багато хто намагався переконати мене залишитися. «Як здоров’я?» — питають мене. Тому що у мене тут був серцевий напад. На щастя, я швидко помітила тривожні симптоми і звернулася до лікарні. Лікарі швидко відреагували, зробили стентування і вдалося не пошкодити серце.

Провина

Була й одна дівчина, яку вночі фермер викинув із дому з малою дитиною – пригадує пані Юліана. – Бо люди різні – напевно, напився і вся злість з нього виплеснулася. У будь-якому разі багатьом було нелегко, адже вони жили у чужих людей, на чиїйсь милості. Людина завжди напружена, відчуває якийсь тиск і страх перед тим, що буде завтра.

Я вважаю, що це чудово, що люди прийняли біженців у своїх домівках. Я не знаю, як би я ставилася до цього, незалежно від того, яка то людина. Адже у кожного свої звички, хтось розставить щось по-іншому або залишить брудні тарілки. Такі дрібниці, але люди могли втомитися.

Навіть мама через деякий час поїхала, хоча жила з рідною сестрою. У малометражці вони протрималися недовго, важко жити разом у такому маленькому приміщенні. А зараз в Україні моя мама двічі на день підривається, коли чує сигнал повітряної тривоги, ховається між товстішими стінами і молиться там, щоб нічого не сталося. Якби мені доводилося прокидатися так щоночі, я б, мабуть, збожеволіла.

Порівняно з тим, що відбувається на сході, у Львові не така страшна війна. Але є сирени, є бомбардування. Люди живуть у напрузі. А я живу спокійно і мене це якось бентежить. Навіть поки була ця робота, в Ізабеліні було багато українців, мене це якось мотивувало, я відчувала, що я тут для чогось. А зараз проекти закінчуються... і іноді я думаю – для чого я тут? Вирішила їхати під кінець літа, коли закінчиться трудовий договір. Тільки сьогодні вночі знову бомбили Львів, у центрі міста біля мого будинку комусь вибило вікна. І трохи лячно.

Дочка мене питає: чому я так хочу повернутися? Тому я почала думати про це, і я думаю, що це, мабуть, через почуття провини.

Мені тут дуже добре. І, мабуть, тому, що мені тут так добре, іноді мене щось бентежить, я відчуваю якусь провину всередині, що інші страждають, а я не переживаю те, що переживають вони.

Розмова відбулася у рамках проекту «Привіт сусіде! Інтеграція мігрантів у місцеві громади». Він фінансується Ісландією, Ліхтенштейном та Норвегією з фондів ЄЕЗ у рамках Програми регіонального фонду «Активні громадяни». Його реалізують спільно Фундація Польський Міграційний Форум, Фундація Свободи, Ґміни Ізабелін, Ґміна Маркі та Ґміна Подкова Лісна.

Польська версія статті була опублікована 25 липня 2023 року. На українську текст переклала Світлана Гусельнікова.