За Україну, за її волю, за честь і славу, за народ! Хто такі сучасні герої?

Publikujemy ukraińskie tłumaczenie tekstu Krystyny Garbicz Za Ukrainę, za jej wolność, za honor i chwałę, za naród! Kim są współcześni bohaterowie? z 26 marca 2023 r.

12 березня 2023 року Служба безпеки України (СБУ) остаточно встановила особу українського військового, якого росіяни розстріляли за вигук «Слава Україні!».

Відео страти з'явилося у мережі 6 березня. На відео видно беззбройного чоловіка у формі ЗСУ біля окопу. Голос російською наказує йому зняти нашивку з форми. Солдат затягується сигаретою, спокійно промовляючи: «Слава Україні». Голос злочинця російською мовою викрикує лайки. Полоненого вбили пострілами з автоматичної зброї.

Тимофій

Попередньо ідентифікували загиблого бійця як Тимофія Шадуру з 30-ї механізованої бригади, який вважався зниклим безвісти. Так почалося пекло для його родини. Місцева продюсерка Всесвітньої служби BBC Софія Кочмар-Тимошенко написала на своїй сторінці у Facebook, що це міг бути Шадура і що вона розмовляла з його сестрою, яка попросила помовчати до ранку, коли з нею зв’яжуться побратими її брата.

Тим не менш, у соцмережах користувачі почали ділитися відео і фотографією бійця, не розмиваючи обличчя (це зробили лише деякі медіа, але всі називали ім’я загиблого).

Журналістка The Kyiv Independent Ірина Матвіїшин пише у своєму Facebook-профілі, що це нагадувало

Відреагувала й заступниця міністра оборони України Ганна Маляр, закликаючи тих, хто поширює зображення загиблого воїна, «ставитися до загиблих та їхніх родин, перш за все, з повагою. Соцмережі і такт – речі несумісні, і краще дочекатися офіційного підтвердження особи загиблого бригадою (командиром)».

Згідно з Комісією з журналістської етики, «багато користувачів соцмереж відзначили, що відео завдало їм фізичних і психічних страждань». На думку членів комісії, медіа повинні поважати почуття рідних жертви, які не повинні таким чином дізнаватися про смерть близької людини.

«Грубе втручання у приватну сферу життя та детальне зображення насильства, як у випадку з відеозаписом, нібито, страти військовополоненого, є надмірними та не можуть бути виправдані суспільним інтересом. Комісія засуджує роботу журналістів і редакторів задля сенсації і закликає колег поважати приватну інформацію про військовополонених і відповідально ставитися до висвітлення чутливих тем, які можуть шокувати громадську думку» – вважає Комісія з журналістської етики.

Руслан

Спершу після перегляду відео з розстрілу подумала про Тетяну. Її чоловік Руслан Хода на початку війни в Україні пішов добровольцем до війська, був командиром розвідувального взводу 36-ї окремої бригади морської піхоти імені Контрадмірала Михайла Білинського. Він помер 4 серпня, незадовго до свого 37-го дня народження.

Тетяна Бакоцька з 11-річним сином Мішею та 6-місячною донькою Мирославою втекли з Миколаєва до Польщі. Тіла Руслана та його побратимів, які також загинули того дня, не вдалося забрати з поля бою. Похорону не було. Тетяна не знала, як розповісти про трагедію Міші, для якого тато був авторитетом. У цьому їй допоміг психолог.

Зараз один із найбільших страхів Тетяни – майбутнє. Вона переживає за свою роботу, бо має платити за квартиру, тож, якщо не зможе собі це дозволити, то буде змушена повернутися з дітьми в Україну.

— каже Тетяна. — У серпні помер мій чоловік, батько моїх дітей. Дім, який ми будували разом, кожне дерево, кущик, квітка, ми все робили разом, і все це буде мені ятрити рану. Я розумію, що мені буде важко, коли ми повернемося. Поки ми тут, я якось можу дивитися на все це з дистанцією.

Що б відчувала Тетяна, якби побачила смерть свого чоловіка у такому відео? Як би відреагував Міша, побачивши останні хвилини життя свого батька?

Проте, відео, де солдат перед смертю вимовляє «Слава Україні», живе своїм життям, і те, що його герой став символом українського опору, багато що змінює.

Олександр

Воїном на відео виявився снайпер 163-го батальйону 119-ї окремої бригади територіальної оборони Чернігівської області Олександр Мацієвський, якого 14 лютого поховали на Чернігівщині. Він зник наприкінці грудня поблизу Красної Гори в Донецькій області.

Президент Володимир Зеленський посмертно присвоїв йому звання Героя України, а також він був нагороджений орденом «Золота Зірка» за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України та вірність військовій присязі.

Параска Демчук, мати Мацієвського, востаннє розмовляла з ним 29 грудня. Після цього абонент був недоступний. 7 січня Параска дізналася про смерть сина. Матері довелося опізнавати власну дитину у київському морзі.

«Я знайшла у собі сили подивитися це відео і порівняти. Коли я опізнавала тіло, [я побачила, що] було дві дірки у серці з боку плеча, дві дірки у іншому плечі, дірка у правому боці, а у голові було провалля. Обличчя не було, тільки та брова, і там у нього навіть пластир був. Я впізнала його груди, статуру, руки», – розповідає Параска журналістці «Суспільного».

Якби не це відео, рідні бійця ніколи б не дізналися, як загинув їхній син, чоловік, батько. Незважаючи на біль, мати Мацієвського зізнається, що фільм приніс їй полегшення, оскільки вона бачила, як помер її син.

«Ніби бачила характер сина, такий незломний», — додає Параска.

Відео викликало суспільний резонанс, підсилило гордість українців, ще раз нагадало, хто є катом у цій війні. Герой став легендою. Військові кажуть, що запис – це лише фрагмент фронтової дійсності, про яку мирні жителі не знають.

Олександру було 42 роки. Він народився у Молдові, мав громадянство цієї країни, окрім українського. Там закінчив технікум. У 2008 році разом із дружиною та сином переїхав до України. У березні 2022 року пішов добровольцем до територіальної оборони міста Ніжина на півночі країни. Брав участь в обороні Чернігівщини, а згодом воював на східних кордонах держави.

«Росіяни думали, що вбили солдата. Але вони створили Символ, який не вмре, бо він житиме у пам’яті вічно і дасть українцям нові сили і мотивацію знищувати сотні тисяч нових окупантів», – каже Дмитро Лиховій, головний редактор українського інтернет-видання Новинарня, яке розповідає про російсько-українську війну.

До війни деякі з нас вважали такі слова про національних героїв минулого є перебільшеними і пафосними, розповідь про них здавалася штучною. Про героїв ми вчили у школах, але часто їхня доля нас не дуже хвилювала. Лише зараз ми розуміємо, що ці описи правдиві, і що історія України, яку намагався приховати радянський режим, складається з реальних подій і людей.

Після того, як відео стало вірусним, українці у всьому світу почали додавати у свої профілі слова:

«Герою слава!

Героям слава!

Слава Україні!»

Без жорстокого відео, без розголосу у медіа ми б не знали про вчинок, який заслуговує на повагу. Гідність, любов і вірність Батьківщині для Олександра були важливі. Дякуємо йому за це.

Дмитро

Не встигли українці оговтатися після відео про розстріл Мацієвського, як з'явилася чергова новина. Під Бахмутом загинув Герой України Дмитро Коцюбайло, позивний Да Вінчі. Осколок розірвав йому трахею.

Дмитро був учасником Революції Гідності, а у 2014 році пішов захищати Україну як військовий. На той час йому було 18 років. Родом з Івано-Франківської області. Три роки навчався в Івано-Франківському професійному будівельному ліцеї. Через свою любов до мистецтва він обрав позивний Да Вінчі.

У 21 рік Дмитро став наймолодшим командиром роти, командував 1-ю окремою штурмовою ротою Правого сектора. Брав участь у визволенні Карлівки, Пісків та Авдіївки, а також у боях під Степанівкою, Савур-Могилою та Старогнатівкою. Важко поранений у Пісках Донецької області. Після трьох місяців реабілітації повернувся на фронт.

У 2021 році Да Вінчі отримав звання Героя України, ставши наймолодшим командиром і першим добровольцем, який отримав це звання.

З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Дмитро Коцюбайло командував спецпідрозділом «Вовки Да Вінчі» 67-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.

Двоюрідний брат Дмитра Павло, який також воює у цьому батальйоні, розповів про останні моменти його життя.

Дмитро завжди першим йшов у бій і останнім залишав поле бою. Я був там, коли він помер. На нас сипав град, а він останній біг до окопу.

Похорон да Вінчі відбувся 10 березня 2023 року у Києві, в Михайлівському соборі. Напередодні з ним урочисто попрощалися на Прикарпатті, звідки родом Дмитро.

Прощання з Героєм також відбулося на Майдані Незалежності. Тисячі українців прийшли вклонитися йому. Зеленський посмертно нагородив Да Вінчі Хрестом за Бойової Заслуги, який вручили матері героя. Поховали Дмитра на Аскольдовій Могилі. Це одне з найвідоміших історичних місць Києва, де колись був знаний некрополь, зруйнований за радянських часів.

Як пише для «Української правди» українська мистецтвознавець Олена Червоник, «прощання та чин похорону – обидва перетворилися у величезну публічну подію, суспільний ритуал, що закладає новий український мартиролог (список мучеників – ред.), долучає до пантеону героїв ще одну людину, яка пасіонарно поклала життя за нашу свободу. Людину, чия смерть ще один раз показує нам, живим, що ми є та завжди були – як нація, чию тяглість оприявнюють обличчя полеглих в наших книгах по історії».

Червоник у статті захищається від критики, яка з'явилася у коментарях під її постом у соцмережі, де вона опублікувала фото дівчини Да Вінчі Аліни Михайлової на колінах перед могилою коханого. Ця фотографія також викликала суперечки як така, що порушує приватність жалоби.

«Репрезентація – це соціальний клей, що створює спільноту. Нерепрезентоване вислизає з історичної пам'яті», — пояснює своє рішення.

У цій історії тішить, хоча, може, це не те слово, що Дмитра ще за життя помітили й оцінили. А останню шану йому віддали президент і найвище військове керівництво України: головнокомандувач Валерій Залюжний, начальник розвідки Кирило Буданов, міністр оборони Олексій Резніков та численні бригадні генерали Збройних Сил України.

«Важко підібрати слова. Вони не допоможуть полегшити біль втрати. Да Вінчі приєднався до нашої військової родини дев'ять років тому. Зовсім юний хлопець зі щирими очима, який ніколи нічого не боявся. Я добре знав Дмитра. Він об’єднував людей спільною метою – боротися за свою країну», – написав генерал Залужний у своєму Telegram-каналі. «Спи спокійно, друже. Слава Україні!»

На Майдані Залужний став навколішки перед матір’ю Дмитра, таким чином знову надав цьому державному заходу інтимності та приватності.

«Найтрагічнішим у смерті Дмитра Коцюбайла є те, що він належав до покоління, яке практично нічого не бачило, крім війни. У його житті не було того періоду життя, коли ти закохуєшся, робиш помилки, знаходиш свою першу роботу, купуєш першу машину, починаєш подорожувати, «знаходиш себе» і робиш багато милих речей, про які соромно згадувати. Йому пощастило кохати і бути коханим. Але його життя складалося з боїв, окопів і смерті. Він бачив набагато менше радості, ніж його однолітки», – пише Віталій Дейнега, засновник благодійного фонду «Повернись живим».

Відомий український письменник Сергій Жадан згадує Коцюбайла, з яким познайомився, коли той приїжджав до військових на фронт:

«У Пісках нам одразу показали позиції Да Вінчі. Він уже тоді був легендою. Да Вінчі там не було. Коли ми запитали, де він, солдати з повагою і трохи іронічно відповіли, що він поїхав на сесію [екзаменаційну – ред]. Відтоді я бачив і чув цю повагу десятки разів. Діму по-справжньому поважали і любили. Це було зворушливо – дорослі чоловіки, які роками жили на межі життя і смерті, говорячи про Да Вінчі відразу ставали серйозними. Про нього говорили з повагою, бо він був найкращим. Я взагалі ніколи не чув про нього поганого чи зневажливого слова від військових.

Наші діти та онуки будуть носити футболки з його обличчям. Просто тому, що це було обличчя чесної та сумлінної людини, яка прожила своє життя коротко, послідовно та виразно, залишивши по собі пам’ять та почуття гідності.

Мені здається, що втрата Діми не повинна викликати у нас відчай, а навпаки – наповнювати силою. А що таке сила? Злість, змішана з любов'ю. Маємо просто перемогти – заради наших мертвих. Але й заради наших дітей, які будуть нести цю пам’ять. Спочивай з миром, мій друже. Ти був справжнім і щирим. Твоя присутність у повітрі робить його світлішим».

Журналіст Юрій Бутусов написав про смерть Да Вінчі на своїй сторінці у Facebook:

«Це ти навчив мене говорити «Слава Україні». Саме з тобою я перейшов на українську, це ти навчив мене багатьом речам. За дев’ять років ти пройшов неймовірний шлях від революціонера з коктейлем Молотова на Майдані до командира механізованого батальйону, який координує вогонь батарей і танків і веде у бій сотні чоловіків, сильних своєю волею завдяки своєму 27-річному командиру. Я часто сумніваюся у собі, але ніколи не сумнівався у тобі».

Видатна українська актриса Ада Роговцева на дев'ятий день після смерті Дмитра (християни в Україні на 9 і 40 день та через рік після смерті моляться за душу покійного у храмі, а потім відвідують його могилу) приєдналася до родичів покійного і сказала, що у віці 85 років вона зустріла людину, яка була для неї авторитетом. Українці і зараз кладуть квіти на могилу да Вінчі.

Сергій

Я думаю про гасло «Слава Україні!» і мене щось стискає всередині. Знаю, що зараз у Москві, в СІЗО «Лефортово» перебуває Сергій – херсонець, якого росіяни катували під час російської окупації міста, а потім звинуватили його у міжнародному тероризмі. Йому загрожує від 10 до 20 років позбавлення волі або довічне ув'язнення.

Його дружина Олександра каже:

– Коли виводять гуляти на зовні, дорогою відбувається перекличка (в’язень йде коридором і, проходячи повз сусідню камеру, вигукує: «Слава Україні!», у відповідь чує: «Героям слава!» За таку поведінку ув'язненим загрожує карцер). Заклик «Слава Україні» та відповідь «Героям слава!» з чергової камери — це спосіб дізнатися, скільки ще залишилося українських полонених.

У дворі Лефортовського СІЗО на стінах галькою нашкрябані українські тризуби. Під час прогулянок українці часто співають гімн України.

Кілька років тому групи у Facebook під назвою «Шукаю Тебе» були спільнотами, де можна було опублікувати оголошення про шлюб. Вони існують і зараз, але є більш популярна група з такою ж назвою, учасники якої шукають військових, які загинули на війні. Має понад 70 тис підписників. Матері, дружини, сестри та дочки питають про своїх коханих.

У Росії багато українських полонених. І що? Ми це знаємо, але реагуємо занадто пізно. Найпростіший спосіб – зробити репост чийогось відео після того, як сталося щось жахливе. Коли приходить час діяти, ми сліпі, глухі та байдужі. І все ж, як громадянське суспільство, ми можемо просити міжнародні організації активніше долучатися до допомоги, говорити про військовополонених і ув’язнених цивільних, всіляко розголошувати тему.

Ці люди заслуговують на те, щоб ми про них кричали, щоб про них голосно говорили у соціальних мережах. Вони також поставили на карту своє життя – за Україну, її народ і волю.

Польська версія статті була опублікована 26 травня 2023 року. На українську текст переклала Світлана Гусельнікова.