Щодня в моїй країні Росія вбиває людей. Ви більше не хочете про це чути?

Publikujemy ukraińskie tłumaczenie tekstu Krystyny Garbicz „Codziennie w moim kraju Rosja zabija ludzi. Nie chcecie już o tym słyszeć?” z 27 lipca 2023 r.

16-річна Дар'я Асямочкіна загинула п'ять днів тому, 21 липня 2023 року, в селищі Дружба Донецької області. Близько 15:00 окупанти обстріляли місцевість. Один зі снарядів влучив на подвір'я, де перебувала Дар'я. Загинув також її 10-річний брат Максим, який був поруч.

„Дар'я була звичайною дівчинкою, трохи сором'язливою, але вміла відстоювати свої кордони. Була активною, завжди брала участь у різних заходах, конкурсах та олімпіадах. Хоч і не була відмінницею, але жила школою. Після уроків відвідувала гурток танців. Коли у нас були шкільні свята, вона з радістю допомагала прикрашати зал і загалом із підготовкою” – розповідає Леонід Макаров, вчитель історії Дар'ї.

Про загибель Дар'ї та її брата ви не дізнаєтеся із медіа. Повідомлення не потрапило навіть до всеукраїнських медіа, не кажучи вже про закордонні. Слід пам'яті про дівчину потрапив на Платформу пам’яті Меморіал, де публікуються історії українців та українок, чиї життя забрала російська армія.

Більше про Дар'ю я прочитала на місцевому сайті міста Нікополь (сусідньої Дніпропетровської області).

Перш ніж визначити масштаби російських воєнних злочинів проти цивільного населення та замислитися над тим, чому про Дар'ю ніхто не говорить, я хочу розповісти історію Володі, якою він поділився зі мною восени 2022 року.

Місце злочину: Ізюм, Харківська область

Ніч. Проте ясно, як удень. Години обстрілів і бомбардувань. Володя з батьками сидять вдома: підвал неміцний, спускатися туди немає сенсу. Володя не випускає з рук ікону. Хоч у мирний час він не є глибоко віруючою людиною, цієї ночі він постійно молиться.

Володі 39 років. Він працює охоронцем на Південному залізничному вокзалі в Харкові. – Я стрілець, – пояснює.

***

Коли 24 лютого 2022 року Росія напала, він був у відпустці. Війна застала його в будинку матері в Ізюмі. Окупацію він пережив з батьками. Повернутися до Харкова зміг лише восени. Коли я запитую про решту його родини, він каже:

– Загинули. Троє людей.

Володимир не вірив, що дійде до війни. Але вже 3 березня над його головою літали ворожі літаки. Тоді він востаннє бачив свого двоюрідного брата Юрія. Володя запропонував йому та його родині побути у них на час війни.

– Вони вирішили залишитися вдома, в тому нещасному будинку, – згадує чоловік. – Юра казав, що вони прийшли стерти нас з лиця землі. Він ніби знав, що буде станеться.

Російська армія увійшла в Ізюм з того боку міста, де жили батьки Володі, і звідти почали стріляти. Протягом кількох днів вийти було неможливо.

Володя прислухався до вибухів. Він заспокоював батьків, але не знав, що відбувається, у них пропав зв'язок на телефоні. Врешті-решт, вони з сусідом пішли до міста.

– Все було зруйновано. В будинку Юри вже не було під'їзду, лише велика діра, –розповідає.

На головному фото видно розтрощену квартиру Яковенків з меблями (на третьому поверсі).

Володя шукає родичів

Юрій Яковенко з дружиною Світланою та мамою Наталією, хрещеною Володі, проживали в Ізюмі на вулиці Первомайській, 2, квартирі № 20. Юрій майже все життя працював водієм. Останнім часом він займався ремонтом доріг. Придбав будинок у селі, щоб вирощувати полуницю. Хотів працювати на себе. Вони були гарною парою, жили в злагоді, Юрій ніколи не сказав Світлані поганого слова.

Тепер Володі ні з ким рибалити – 9 березня о 09:00 російський бомбардувальник влучив у п'ятиповерхівку, де мешкали Яковенки.

– Бомба зруйнувала будинок від даху до підвалу, – розповідали Володі свідки. – Будинок добивали танками.

– Я тоді не наблизився. Не міг, весь час лунали обстріли, – пояснює Володя.

Первомайська, 2, Ізюм

Він тішив себе думкою, що, можливо, родичі виїхали, і тому він не має з ними зв'язку. Знову туди пішов.

Ходив навколо зруйнованого будинку, намагався щось вивідати. Зустрів голову адміністрації цієї колись звичайної багатоповерхівки.

–Ви не знаєте, де Юрій Яковенко? –запитав Володя.

– Юрій лежить у підвалі, під завалами, а його дружина з твоєю тіткою на сходовій клітці. Одна на другому поверсі, інша перед першим.

– Звідки знаєте?

– Я знаю всіх, хто тут переховувався.

У будинку на вулиці Первомайській, 2 загинуло 54 людини. Свідки чули приглушені крики про допомогу. Однак у хаосі перших днів війни не було нікого, хто міг би їх врятувати. Бог закривав очі. Власники вмирали під цеглою, з якої колись була побудована їхня домівка. Подруга Володі втратила під завалами вісьмох рідних.

Тіла почали вивозити лише наприкінці квітня 2022 року, коли вдалось домовитись із окупантами. З похованням допомагали колаборанти та похоронне бюро. Людей ховали в мішках і навіть просто в одязі. Забирали речі та документи жертв. Сказали, що як буде скликано Слідчий комітет Російської Федерації, потрібні будуть докази. Обіцяли потім віддати. Не віддали.

– Потім нам сказали, що це зробили бендери, так називають українців. Бендерівський літак, – розповідає мені Володимир. – Ми знали, що це неправда.

Окупанти ховали своїх жертв у сосновому лісі на південно-західній околиці міста. Порядкові номери були єдиною прикрасою на абияк збитих дерев'яних хрестах, яких з кожним тижнем окупації ставало все більше.

Родичам не дозволяли відвідувати лісове кладовище.

У липні 2022 року російська влада опублікувала списки загиблих жителів Ізюма, „жертв геноциду київського режиму”. В переліку є родичі Володі.

Ліс, повний могил

Володя довго не міг повірити, що місто звільнено. Це сталося на початку вересня 2022 р. Служби виявили масові поховання мешканців. Майже всі були цивільними.

Одразу після звістки про звільнення міста Володимир біжить на лісове кладовище шукати своїх близьких.

З 16 вересня в лісі проводиться ексгумація тіл загиблих. Серед жертв є також діти. З кожною відкритою могилою свіже лісове повітря наповнюється нестерпним запахом. Володя спостерігає, як люди в білих комбінезонах витягують із землі рештки його близьких.

Поруч із розкопаними могилами розташована польова лабораторія. Володя віддає зразки ДНК, щоб підтвердити, що це його родичі. Тіла з лісу відправляють до криміналістичних лабораторій. У медіа з'являються інструкції про те, як родичі жертв можуть самостійно взяти зразок ДНК, перебуваючи за кордоном. Це мають зробити також діти Світлани та Юрія, які зараз живуть у Польщі.

Дядько Володя обіцяв подбати про належний похорон їхніх батьків. Питання лише, коли.

Проблема ексгумації

З приблизно 450 жертв, похованих в Ізюмському лісі, 66 тіл залишаються неідентифікованими донині. Знайдено 215 жінок, 194 чоловіки, п'ятеро дітей. А ще 22 військовослужбовці. Крім того, рештки 11 осіб, стать яких не вдалося встановити.

Хоча під час окупації працівники бюро ритуальних послуг складали реєстри поховань, вони неточні. Експерти виявили помилки навіть в записі статі, тому недостатньо покладатися лише на нотатки працівників похоронного бюро чи свідчення очевидців.

До вторгнення в Ізюмі проживало близько 50 000 людей. Зараз – у п'ять разів менше.

***

Це уривки з історії Володимира Колесника та його родини, про яку я писала для харківського медіа Ґвара Медіа у листопаді 2022 року. З повним текстом (українською мовою) можна ознайомитися за посиланням.

Тоді Володя сказав мені, що хоче хоча б по-людськи поховати своїх близьких.

Лише нещодавно я натрапила на репортаж Reuters, головним героєм якого є мій Володя. На відео він шукає могили своїх близьких, розвішуючи на них картки зі своїм ім'ям, прізвищем і датою народження.

Жертви перетворюються на статистику

За 17 місяців війни ми вже настільки звикли до смерті, що окремі жертви нас не вражають, вони стають статистикою. Моторошні історії зникають із заголовків газет. Біль втрати залишається лише у родичів загиблих.

За останніми даними Управління Верховного комісара ООН з прав людини (УВКПЛ ООН), після 24 лютого 2022 року внаслідок повномасштабного вторгнення Росії в Україну загинуло 9 287 осіб. 16 384 отримали поранення. Лише з січня 2023 року по 16 липня 2023 року загинуло 1138 осіб.

Поки я дописую цей текст, у Костянтинівці Донецької області внаслідок російської атаки загинув 10-річний хлопчик. Четверо дітей у віці від 5 до 12 років отримали поранення. Одна дитина перебуває у важкому стані.

„Реальна кількість жертв серед цивільного населення є набагато вищою, оскільки чимало повідомлень про поодинокі втрати в деяких населених пунктах все ще чекають на підтвердження. Наприклад, Маріуполь (Донецька область) і Лисичанськ, Попасна та Сєвєродонецьк (Луганська область)” – йдеться у звіті організації.

Насправді втрат набагато більше

Згідно зі звітом, найбільша щомісячна кількість жертв серед цивільного населення припадає на березень і квітень 2022 року. Потім вона поступово знижувалася. У перші чотири місяці 2023 року середньомісячна кількість жертв становила 696, але з травня по червень 2023 року вона знову зросла до 836.

З початку повномасштабної війни тільки в Харківській області (до якої входить Ізюм) загинуло щонайменше 2 038 цивільних осіб, у тому числі 77 дітей, повідомляє Ґвара Медіа. Поранення отримали майже 3 000 осіб, серед яких 240 дітей. З цього випливає, що

Кількість загиблих може бути більшою, оскільки 29 сіл на північ від Куп'янська все ще перебувають під російською окупацією.

Безпосередні жертви війни

Цивільне населення гине від ракетних та артилерійських обстрілів, авіаударів, а на звільнених територіях – часто внаслідок детонації мін.

В Україні, за даними УВКПЛ ООН, станом на кінець червня від „вибухової зброї з широкою зоною ураження” (артилерійські, танкові та ракетні обстріли, застосування крилатих і балістичних ракет, а також авіаудари, у тому числі безпілотники)

Крім того, 293 людини загинули від мін та інших боєприпасів, залишених росіянами, і вдвічі більше отримали поранення.

Харківщина досі залишається однією з найбільш замінованих областей України. Станом на 30 червня 2023 року тут загинуло 73 людини, а 187 зазнали поранень.

З початку повномасштабного вторгнення українські сапери знешкодили 73 318 вибухонебезпечних предметів у Харківській області, повідомляє 17 липня 2023 року Ґвара Медіа. Лише за тиждень на Харківщині у липні сапери знищили 602 вибухонебезпечні предмети. Однак сталося три підриви, внаслідок яких постраждали четверо цивільних.

„Прибирав у себе на подвір'ї, натрапив на міну”

14 червня 2023 року в Кам'янці Ізюмського району чоловік прибирав своє подвір'я і натрапив на міну. Його пораненого доставили до лікарні. На міни часто натрапляють фермери.

Найчастіше люди підриваються на так званих мінах „Пелюстка” (міна-метелик, ПФМ-1 – касетна протипіхотна міна). Вважається найнебезпечнішою, майже не помітна через свій розмір і колір (зелений або темно-коричневий).

3 червня 2023 року 40-річний чоловік підірвався на міні, коли ремонтував свій автомобіль. Машина зламалася на дорозі між селами Сулигівка та Довгеньке в Ізюмському районі. Чоловік спіткнувся у лісі об невідомий вибуховий предмет.

Влада забороняє ходити в ліс, а також на території, вкриті високою травою. Заборонено також наближатися до водойм. Однак люди ігнорують ці заборони.

Пані Олена з Балаклії, про яку я писала в OKO.press, ходить до лісу по гриби.

В розмінуванні українці не можуть розраховувати лише на державу. Навесні землероби хотіли засіяти поля. Деякі придумують власні способи розмінування своїх полів, використовуючи, наприклад, дистанційно керовані фрагменти старих тракторів або навіть військову техніку.

В Україні заміновано 470 000 гектарів сільськогосподарських угідь; лише 17,5 % з них були досліджені. Поля розміновують понад 2 600 саперів. З такими ресурсами для повного очищення української землі від мін знадобиться понад 20 років – зазначив Міністр аграрної політики та продовольства України Микола Сольський.

Убитий – поранений – зниклий безвісти – убитий – помер

З початку 2023 року Росія здійснила кілька потужних ракетних атак, в результаті яких загинули мирні жителі. Назву найбільші з них:

• 14 січня – Дніпро – 46 загиблих, 80 поранених.
• 28 квітня – Умань – 23 загиблих, 18 поранених.
• 3 травня – Херсон – 24 загиблих, 45 поранених.
• 13 червня – Кривий Ріг – 13 загиблих, 38 поранених.
• 27 червня – Краматорськ – 13 загиблих, 59 поранених.
• 6 липня – Львів – 10 загиблих, 42 поранених.

В Україні створено Платформу пам'яті Меморіал, де можна прочитати історії українців та українок, чиї життя забрала російська армія.

Знайома розповідає, що її подруга з Харкова звикла до того, що триває війна. Найбільше вона боїться, що смерть застане її зненацька, коли вона прийматиме душ або піде в туалет.

Люди бояться спати голими. Одна жінка побігла до сховища вночі під час тривоги, але тільки після того, як вдягла білизну під нічну сорочку. „Що люди подумають про мене, коли витягнуть моє тіло з-під завалів? ”– кричала вона своєму чоловікові.

Лікарка, який рятує солдатів на передовій, дає поради онлайн: „Не бійтеся спати без одягу. Чим менше його буде, тим легше лікарю буде розпізнати поранення і надати допомогу”.

Шокуючим було повідомлення мами, яка просила допомогти знайти білі сукні для її 14-річних близнючок, які загинули під час атаки на піцерію в Краматорську. У прифронтовому місті весільні салони закриті.

У нас в Україні є звичай ховати дівчат і незаміжніх жінок у білі сукні, ніби вони йдуть на весілля, якого у них вже не буде.

Хтось нас вбиває, хтось за це відповідає

Це своєрідна гра на виживання: „Сховайся від Росії і виживи”.

Війна не обирає, коли і кого вбивати. Діти, письменники, рятувальники, сапери, електрики, працівники залізниці, трактористи....

Люди гинуть від обстрілів і мін, гинуть під завалами, коли в їхній будинок влучає ракета, гинуть від катувань, тонуть у воді, як на Херсонщині, де 6 червня окупанти підірвали Каховську греблю.

Людського горя так багато, що наша психіка не в змозі з нею впоратися.

Одні віддавали наказ вбити, інші його виконували, треті планували і планують наступні вбивства.

Повертаються додому. Можливо, обіймають дружину, цілують дітей. Їдуть за кордон кататися на лижах, на море в український Крим. Деякі з них вважають, що українці чомусь повинні бути вбиті. Від слів їхніх пропагандистів кров холоне в жилах. Це і є їхнім наміром. Вони хочуть, щоб всі їх боялися. Тому що вони самі виховані в страху. Росією, як і будь-яким злочинцем, керує почуття вседозволеності та безкарності.

Поки що світ, зокрема Європа, а особливо Польща, все ще обговорює і рефлексує над подіями Другої світової війни, які, однак, не можна відвернути. Тим часом, зовсім поруч точиться найстрашніша з того часу війна.

Можливо, краще зайнятися смертю, каліцтвом і трагедією, яким ще можна запобігти?

Польська версія статті була опублікована 27 липня 2023 року. На українську текст переклала Соломія Гарбіч.