Режисер Яжина після прем’єри «Кассандри» в Києві. «Я не можу перестати про них думати» [TŁUMACZENIE]

Reżyser Grzegorz Jarzyna w dwóch narodowych teatrach ukraińskich wystawił w Kijowie współczesną wersję opowieści o Kasandrze, jako wojennej brance, w której odwraca jej mitologiczny los. „Pozwoliliśmy sobie na pytanie: dlaczego Kasandrze ma się nie udać?” – mówił OKO.press. Opowiadał o Kijowie pod bombami, o łykaniu tabletek, żeby alarmy nie budziły i o strachu, gdy pociąg, którym wracał, został ewakuowany. Wstydził się za polskich celników, którzy „zachowują się wobec Ukraińców jak służby graniczne służby NRD wobec nas, Polaków”. Oskarżył Karola Nawrockiego o to, że dał przyzwolenie ksenofobii. „Jako polski artysta chcę powiedzieć, że to wstyd dla polskiego narodu, że mamy takiego prezydenta”. Rozmowę Piotra Pacewicza z Grzegorzem Jarzyną opublikowaliśmy w poniedziałek 21 września:

Wywiad wzbudził zainteresowanie w Ukrainie, a także wśród ukraińskich uchodźczyń i uchodźców w Polsce. Dlatego publikujemy jego tłumaczenie autorstwa Marii Jasińskiej. Cały tekst z OKO.press po ukraińsku — poniżej.

Режисер Ґжеґож Яжина поставив у Києві у двох національних театрах України сучасну версію історії Кассандри — як військової бранки, у якій він перевертає її міфологічну долю. «Ми дозволили собі поставити запитання: чому Кассандра має зазнати невдачі?» — розповідає він OKO.press.

Він говорить про Київ під бомбами, про те, як ковтав таблетки, щоб його не будили повітряні тривоги, і про страх, коли потяг, яким він повертався, зазнав евакуації. Йому соромно за польських митників, які «поводяться з українцями так, як прикордонні служби НДР поводилися з нами, поляками».

Він звинувачує Кароля Навроцького в тому, що той дав згоду на ксенофобію. «Як польський митець я хочу сказати, що це ганьба для польського народу — мати такого президента».

Як зазначає українська рецензія, вистава доводить, що «поруч із Брауном існує інша Польща, іншого Ґжеґожа, Польща Яжини, який уже два роки працює з українцями в охопленому війною Києві, Польща людей, які допомагають Україні, Польща культури, солідарності та спільного європейського майбутнього». Яжина підтверджує: «Ми хотіли засвідчити існування цієї іншої Польщі».

І додає: «Я багато разів чув, що жоден режисер із Заходу не наважився б підготувати в Києві повномасштабну виставу».

Пйотр Пацевич, OKO.press: Кассандра, царська донька, чиїм пророцтвам про загибель Троя не повірила. Яку як бранку забирає собі головнокомандувач греків Агамемнон, ігноруючи її попередження про те, що на нього чекає смерть. Гинуть обоє. Від гордої Трої не залишається каменя на камені, так само трагічна доля Кассандри — жертви війни. Драма жінки показана в час, коли Україна потребує віри в перемогу. Чи не ризикована це ідея? Чи не позбавляє вона бойового духу?

Ґжеґож Яжина, режисер вистави (про його творчий доробок — наприкінці тексту): Саме звернення до теми Троянської війни є ризикованим. Кожен проведе паралель між троянцями, тобто жертвами вторгнення, й Україною, та ахейським військом — із Росією. З іншого боку, я вже багато років занурююся в «Іліаду» Гомера — один із найдавніших текстів в історії цивілізації, який описує руйнівний характер війни, безжальну гру чоловічих амбіцій, лють воїнів, пропаганду та дезінформацію.

Троянська війна — це генотип, який знову й знову повторюється протягом століть.

Ми ув’язнені в схемі першої геноцидної пра-війни.

У війні немає переможців. Троянці є жертвами — це очевидно. Гине батько Кассандри Пріам і її брат Гектор, мати Гекаба вішається, щоб уникнути долі полонянки. Брат Паріс, який викрав у спартанського царя Менелая прекрасну Єлену, переживає винищення, але помирає самотнім, відкинутим дружиною, яку він зрадив.

На грецькому боці божественний Ахілл гине під Троєю, Агамемнон — уже в Мікенах, Одіссей роками не може повернутися на Ітаку. Прокляття торкаються цілих народів і поколінь.

Смерть Агамемнона — це кара за загибель Трої?

Над родом Агамемнона та його брата Менелая тяжіє прокляття за попередні злочини. Їхній прадід Тантал, випробовуючи всезнання богів, подав їм під час бенкету печеню з власного сина Пелопса. Обурені боги воскресили хлопця. Однак злочин повторив син Пелопса – Атрей, батько Агамемнона та Менелая, помстившись братові, який спокусив його дружину. Він подав йому печеню з тіл його синів — аж сонце відступило на небі.

Гомер говорить нам, що війни не виникають із нічого. Це формується роками, поколіннями. Цей різновид ненависті, повторення травматичних історій, національний культ купання у крові.

„Війна — справа рук чоловіків”. Мене ж більше цікавить перспектива жінок. Страшний вплив, який війна має на їхнє життя. Твори Гомера показують жорстокість війни як фатум, що тяжів над ними і тяжіє над нами.

Упродовж 15 років я намагався поставити «Іліаду» в різних країнах: у Тель-Авіві, Стамбулі, у Лос-Анджелесі в Red Cat я зробив одноразовий показ, у Лондоні в Young Vic почав регулярні репетиції разом із оскароносною сценаристкою Ребеккою Ленкевич. Востаннє — у Мюнхені. Я довго працював над цим проєктом і ніяк не міг зрозуміти, навіщо насправді його роблю.

І лише дзвінок із Києва, з Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки, з пропозицією поставити п’єсу цієї драматургині в одну мить прояснив для мене, як підійти до цієї теми. Я прочитав «Кассандру» й зрозумів: ось ключ.

Коли це було?

У 2024 році. Я переглянув кілька їхніх вистав які мають великий потенціал. Відтоді я був у Києві вже понад десяток разів. Провів кілька десятків розмов, більшість з жінками, багато з яких втратили на війні когось із близьких. І не можуть із цим змиритися. У цих розмовах було багато недомовленого і нестримних сліз.

Кассандра дивиться в минуле

Леся Українка (1871–1913), національна поетеса, драматургиня, перекладачка, зокрема Міцкевича. Її «Кассандра» виражає романтичну позицію героїзму та моральної вищості в ім’я правди, якої ніхто не хоче знати. Це мало символізувати долю України, яка втрачає свободу.

Так.

«Бо лише ти змагаєшся з богами. За це вони тебе й карають», — говорить їй Гелена. На що Кассандра відповідає: «Що ж, їхня сила — в карі, а моя — в змаганні».

Це така постромантична героїня. Її драма стала основою для сценарію, який ми написали разом із Романом Павловським-Фельбергом. Кассандра має рацію, хоча інші їй не вірять. Але наша Касс — саме так її звати у виставі — сильніше, ніж у грецькому міфі, висловлює свої правди, але також бореться за них. Вона не така пасивна, як персонажі античних драм, яких карають боги і яких вони водять за носа. Кассандра зберегла вплив на події лише в тому сенсі, що не втручається в їхній перебіг, який знає як віщунка.

Я не розумію.

Чому Кассандра не наклала на себе руки, як її мати, цариця Гекуба, яка повісилася на щоглі корабля Одіссея, бо саме йому вона дісталася як здобич? Кассандра вже тоді має видіння того, що може статися з Агамемноном. І це єдина причина, чому вона не накладає на себе руки: вона не хоче порушувати те, що має відбутися.

Свідомо йде на смерть, щоб відбулося покарання спокути?

Так говорить міф. Вона пожертвувала своїм життям. Хотіла, щоб було покарано вождя греків, який знищив Трою і який жадав її саме тому, що вона була чистою, присвяченою богові Аполлону, і він хотів мати дівчину-діву за служницю.

Вона не намагалася змінити свою долю, хоча знала її. Наша Касс — я б сказав — своєю зухвалістю прагне змінити світ. Інакше, ніж у Гомера чи Лесі Українки,

Це була відправна точка. Наша Касс буде розпитувати, докопуватися до минулого, буде діяльною, дієвою, точною.

Ми живемо на 100 років пізніше, ніж Леся Українка, і у світі стає дедалі більше кассандр, які пробиваються вперед, борються, перемагають. Жінок, які мають голос і яких слухають.

Зачекайте, ви, мабуть, маєте пояснити принципову різницю. Міфологічна Кассандра отримала від закоханого в неї Аполлона дар передбачати майбутнє, а у вас вона радше вгадує своє минуле.

У першій сцені Касс лежить у ліжку, і ми дізнаємося, що вже три місяці вона перебуває в амнезії. Вона не пам’ятає, що сталося. Це символічний початок: ми живемо без пам’яті або приймаємо за факти те, що нам подають інші. І одне з послань вистави: не можна жити в амнезії, у забутті історичних фактів, якщо, звісно, хочеш боротися за майбутнє.

Бо війна починається не в момент мобілізації військ, а значно раніше. Коли ми піддаємося дезінформації, пропаганді, яку нам нав’язують. Ми, які виросли за комунізму, чудово це знаємо. Нас навчали іншої історії, а не тієї, яка була насправді. Якщо ми не будемо шукати правду і житимемо в амнезії, то не зможемо визначати нашу долю як спільноти.

Касс нічого не пам’ятає, а її опікун Агам — тобто сучасний відповідник Агамемнона — звісно, бреше про те, що сталося. Він вибудовує фальшиву історію про завойовані території та долю Касс.

Однак у другій сцені вистави з’являється доктор Аполлон, терапевт Касс. Він вводить її у стан сну, можливо, навіть гіпнозу, і повертає її до міфу про Кассандру. І завдяки цьому вона здогадується, ким є, та починає відкривати свої справжні стосунки з Агамом.

Київська Кассандра, тобто ваша Касс, відкриває власне минуле як жертви війни?

Їй у цьому допомагає історія Гомера, вона здогадується, що вона теж є бранкою. В історії тритисячолітньої давнини вона відкриває схожу на себе постать.

У нас є також лінія Андри, тобто міфологічної Андромахи, братові Кассандри, дитину якої Одіссей вбив, скинувши з мурів Трої. Щоб повернути дитину, вона як бранка служить Неоптолему, сину Ахіллеса, який у нас називається Нео. Вона вірить, що він зробить так, щоб дитина повернулася до неї. Вона не знає, що дитина загинула. Але наша Касс допомагає їй це усвідомити — знову через аналогію з долею Андромахи.

До речі, у фільмі Крістофера Нолана «Одіссея» ми не побачимо ні самогубства Гекаби, ні вбивства дитини, бо маємо співпереживати долі воєнного злочинця. У вашій постановці Троянська війна показана без жодних поблажок і стає шляхом до усвідомлення жорстокості загарбників.

Так само, як у Гомера. Депортація українських дітей — особливо жорстокий російський воєнний злочин. Історія Андри для нас не менш важлива: ми розповідаємо про двох жінок, поневолених агресором, звідси й назва — гра слів КΑΣΣ_ΑΝΔΡΑ. Андра усвідомлює правду завдяки Касс, припиняє співпрацювати з ворогом і також вступає в боротьбу з Нео.

Підсумовуючи: наша Кассандра на початку надзвичайно пасивна, вона не може рухатися, поступово вчиться ходити, говорити, пізнає історію, їй сняться ці міфологічні сни, але вже в середині вистави вона здобуває повне знання про своє минуле. У другій частині вона пов’язує між собою отриману інформацію, виявляється проникливою, розумною, кмітливою, грає стратегічно. Для мене важливе саме це слово — «стратегія». Касс не обирає простого рішення, ми показуємо інтригу, як у хорошому детективі. Так само стратегічними є дії України в цій війні: українці винахідливі й ефективні. Саме вони вигадали, як використовувати дрони, розробили перші реактивні дрони. На жаль, сьогодні українськими винаходами користуються росіяни.

Троянці — це українці, а ахейці — росіяни і, як я розумію, війна ще триває. Це породжує питання, де відбувається дія вистави. Агам забрав Касс до Москви? До Криму?

Зрозуміло, що ми перебуваємо десь у районі Чорноморського басейну. Агам багато говорить про завоювання або повернення моря.

Не розкриватиму як, але хитрий план Касс виявляється успішним. Вона перемагає за допомогою Аполлона, адже наша Касс перевертає міфологічну карту, згідно з якою бог зненавидів Кассандру за те, що вона наважилася його відкинути.

Перемога Касс має бути визвольною, очищувальною для українського глядача.

Так і є. Але на цьому шляху є ще один критичний момент, якого ми дуже боялися: чи витримає його українська публіка. Йдеться про смерть Гектора, якого під Троєю вбив Ахілл; у нас оплакують тіло Гека. Це мало бути своєрідним випробуванням, щоб потім показати, як Касс розрішає цю ситуацію, і привести історію до моменту очищення. Драматургічний та сценічний ефект мав бути приблизно таким: ми зазнали страшних втрат, дитина Андри загинула, брат Касс загинув, мати й батько теж, Троя зруйнована, але ми підемо далі. Чи вдалося цього досягти? До кінця я не знаю, але, судячи з реакції українських глядачів, мабуть, так.

Польські пани

Чому поляк розповідає все це Україні?

Власне, власне. Це питання постійно звучить у мене у вухах. Я чув його багато разів. Серед українців зрезонувала фігура «польських панів», які вказують їм, що думати і що робити. Як ти можеш приїжджати сюди й висловлювати наші емоції? Що ти можеш знати про втрату близької людини, яка загинула на фронті чи на зупинці?

Бо це делікатна справа, правда?

Моя відповідь завжди була такою: я працюю в Києві, бо це ідеальне місце і час, щоб розповісти цю міфологічну історію не лише Україні, а й світові. І щоб не звужувати Гомера до України, а рухатися в бік універсальної історії про долі людей. Я навіть просив акторів звертати увагу на надто прямі посилання на сьогоднішню війну. За тиждень до прем’єри ми вилучили як надто буквальну сцену, що відбувалася у фільтраційному таборі й у якій солдати були в сучасній військовій формі.

З іншого боку, українські актори й акторки самі пропонували близькі їм сюжетні лінії, наприклад, як Агам і Касс могли колись познайомитися і сподобатися одне одному. Адже колись це були дружні народи.

Пам’ятаю, як до мене підійшов молодий музикант і запитав, чи знаю я польсько-українську історію. Ну, трохи знаю, звісно. А потім запитав, чи знаю я, звідки походить українська неприязнь. Поляки панували на нашій землі, в кожному селі стояла шибениця для покарання українських селян, — говорив він.

Ми не забули цього уроку, який отримали від польських панів, — говорив мені музикант.

Звинувачення посилилися, коли з’ясувалося, що не лише Театр імені Лесі Українки, а й Драматичний театр імені Івана Франка спільно поставлять виставу. У театральному середовищі здійнявся шум: чому людина з-за кордону ставить виставу про нашу війну у двох найважливіших національних театрах? Що відбувається?

На щастя, переважили протилежні реакції. Втіха від того, що хтось із Заходу приїхав до них і працюватиме тут попри війну. Подія, яка послаблює відчуття відчуження України від Європи. Це дуже, дуже цінували, і це позначилося на якості роботи. Актори були надзвичайно зосереджені й цінували кожну секунду, кожну хвилину, щоб результат був якомога кращим.

«Ми хочемо європейського театру», — чув я багато разів.

Дійсно, зараз Україна відрізана від театру Заходу, тоді як раніше була тісно пов’язана з російським театром. Парадоксально, але Театр імені Лесі Українки на початку «великої війни» у 2022 році мав у репертуарі близько 50 вистав, і всі вони йшли російською мовою. Досі старші працівники розмовляють лише російською, що негативно сприймається у публічних місцях.

Режисер як слуга

У певний момент вистави ти вийшов на сцену як офіціант — у білому сюртуку, з акуратно пригладженою зачіскою. Вітольд Мрозек пише в журналі «Teatr»: «Хтось скаже: внутрішньоцеховий жарт, ефектний жест митця позицією з майстра. Можливо. Але ейфорія, з якою цей жест Яжини був сприйнятий, показує певний тип театральної спільноти, якої нам дуже бракує».

Я не думав про це так піднесено. Просто я дуже, дуже зблизився з цими людьми. У Києві я зустрів високий професіоналізм, дисципліну, талант і, передусім, надзвичайну емпатію всього акторського колективу. У театральному пошуку для мене завжди ключовою була спільнота. Десятиліттями я намагався її створювати, з різним успіхом.

Але досвід чистої театральної спільноти я вперше за 30 років своєї кар’єри пережив саме тут.

Вона не була нав’язана жодною організацією, і я не представляв жодної ієрархії. Я був там для них, а вони хотіли бути там для мене.

Це породило зв’язок, стосунки довіри і, я б сказав, таку легкість попри важку тему. Було чимало жартів, щоб на мить розслабитися, але водночас панувала зосередженість на тому, що пропонував я, а я зосереджувався на тому, що пропонували вони. Надзвичайний досвід мистецького обміну в місті, яке безперервно бомбардують.

Я хотів на мить побути разом із ними на сцені, вийти як офіціант, який обслуговує їх за столом. Я намагався стримувати свої аматорські акторські здібності. Жодної важливої ролі, роль без слів.

Я був здивований і зворушений тим, що глядачі це помітили й зреагували оплесками. Я не думав, що в Києві мене можуть впізнати.

У Польщі є два Ґжеґожи

Микола Княжицький, депутат парламенту і відома медійна постать, написав на порталі Espreso щось на кшталт рецензії під заголовком «Що Кассандра говорила про Віткоффа, Кушнера, завершення війни та українсько-польські відносини». Він пише, що «поруч з Брауном існує інша Польща, іншого Ґжеґожа, Польща Яжини, який уже два роки працює з українцями в охопленому війною Києві, Польща людей, які допомагають Україні, Польща культури, солідарності та спільного європейського майбутнього». Я думаю так само: ваша вистава — це своєрідна корекція антиукраїнської політичної гри та огидної зміни настроїв у Польщі.

Такою була і наша громадянська та мистецька мета —

Щоб українські глядачі побачили, що вони не самі. Я багато разів чув, що жоден режисер із Заходу не наважився б підготувати в Києві повноцінну виставу.

З Анною Аксер-Фіялковською, яка співтворила виставу як художниця костюмів і сценографка і водночас є моєю супутницею життя, ми багато разів розмовляли про те, що ми можемо зробити для України. Звісно, у 2022 році ми долучилися до масового пориву солідарності, але що робити тепер, коли настрої в Польщі так змінилися? Ми вирішили, що як митці можемо висловитися лише через мистецтво. Це було непросте рішення, але ми його добре обговорили й знали, навіщо їдемо до Києва. Йшлося не про те, щоб пережити пригоду.

Серйозно?

Звісно, і це трохи теж. Але метою було показати іншу Польщу, ніж Польща Брауна, а також іншу Польщу, ніж Польща митників, за роботою яких ми спостерігали, багато разів перетинаючи кордон. Із поляками вони привітні, але щодо українок та українців

Цього раніше не було. Вони поводяться грубо або по-хамськи посміюються.

Ми також стали свідками інциденту на станції Перемишль. О 12-й ночі відправляється наш потяг до Києва. Стоїть величезна черга українців, яка виходить за межі вокзалу, до того ж на вокзалі згасло світло. На нас, як на громадян ЄС, черга не поширюється. І раптом під’їжджає чорний BMW, з вереском гальмує, хтось відчиняє вікно і кричить: «Валіть, сміття, в Україну!» У черзі були самі жінки з дітьми та літні люди. Чоловіків не було, ніхто не міг їх захистити.

І для нас це було настільки принизливо — пережити цей сором, а потім їхати з цими людьми в одному потязі. Я відчув, що все починається як перед Другою світовою війною. Провокації проти беззахисних, дедалі зухваліші прояви ненависті та презирства.

Якщо взяти хоча б митників, то зміна відбулася, коли Кароль Навроцький позбавив президента Зеленського ордена. Це означало дозвіл на польську ксенофобію.

Раніше вони не наважувалися, а тепер мають приклад самого президента.

Як польський митець я хочу сказати, що для польського народу ганьба мати такого президента. Навроцький шукає схвалення, апелюючи до націоналістичних інстинктів. Він анітрохи не думає про майбутнє нашої країни. Цього не було за Анджея Дуди. Ображаючи український народ і псуючи відносини з Україною, він діє всупереч безпеці Польщі, наближає війну до наших кордонів.

Страх, або як виглядає ця війна

Поговорімо ще про страх. Я читав, що прем’єру довелося перервати.

Спочатку був передпрем’єрний показ. Під час другої сцени на телефонах пролунали сигнали тривоги. Але ніхто не зрушив із місця, актори продовжили грати. Це була жовта тривога, тобто над центром Києва пролітали дрони. Це вже не такі дрони, як раніше, які легко було збити, — часто вони реактивні, летять із величезною швидкістю. Але глядачі проігнорували цю тривогу, і виставу не перервали.

На прем’єрі під час антракту була червона тривога, що означає балістичну ракету. Глядачі пішли на станцію метро «Театральна». Українське метро дуже глибоке — це ідеальне укриття.

Ви теж?

Ні, ми добре знаємо цей театр, знаємо, куди треба піти, щоб у разі удару бомби постраждати якомога менше.

Репетиції часто переривалися через тривоги. Українські акторки й актори не звертали на них уваги, лише запитували, чи не хочемо ми спуститися в укриття. Але якщо вони не спускалися, то й наша польська команда співтворців не спускалася.

Було трохи дивно: ця люта сирена виє в місті, на телефонах лунають сповіщення, а ми репетируємо сцену, ніби це звуки, спеціально створені Каролем Непельським, автором музики до вистави.

Але останніми тижнями ми вже переривали репетиції. Особливо про це просили працівники колосникового простору, бо вони перебувають просто під незахищеним дахом сценічної коробки, тож достатньо будь-якого дрона…

Я трохи не розумію, як саме сприймаються ці попередження.

Кияни отримують точну інформацію про повітряні атаки. Додатки в режимі реального часу попереджають про небезпеку й показують траєкторії ракет і дронів. Вони також знають, завдяки, наприклад, розвідці, коли буде особливо важка ніч і хто, може, ночує тоді на платформі метро. Але під час непередбачених атак більшість людей не спускається в укриття, бо якщо ти живеш не безпосередньо біля станції метро, часу на реакцію все одно не вистачить. Від моменту, коли буде виявлена балістична ракета, запущена із землі або з літака перед кордоном України, до удару по Києву минає лише кілька хвилин.

Залишається якось убезпечити себе.

Є, наприклад, правило другої стіни.

Тобто сплять у коридорі або у ванній, ніколи біля вікна. Друга стіна має убезпечити від того, щоб удар дрона, найімовірніше, не став смертельним. Звісно, якщо влучить балістична ракета, вона просто знесе частину будівлі.

За п’ять днів до прем’єри актор, який грає Тальтібія — вісника та поплічника Агамемнона, — приніс уламки дрона, який влучив у будинок навпроти. Квартиру мого асистента Міші деякий час тому зруйнував дрон. Два тижні тому Міша йшов на похорон свого друга з театральної школи, який загинув під час обстрілу.

Це боляче, бо ми жили в більшій безпеці, у готелі було нормальне укриття. Центр Києва краще захищений, а весь персонал театру і більшість акторів живуть на іншому боці Дніпра або у віддаленіших районах. Несправедливість цієї війни полягає також у тому, що

А ви? Ви спускалися в укриття щоночі?

Повідомлення про тривогу могли надходити навіть кілька разів за ніч, і тоді довелося б проводити в укритті більше часу, ніж у кімнаті.

Важко творити в стані стресу й недосипання. Думки тоді рухаються в неправильному напрямку, я не можу досягти туди, де хотів би бути, втрачаю контакт з акторами і з самим собою.

Якщо тобі доводиться спускатися в укриття три чи чотири рази, ти чуєш ці тривоги, а потім прислухаєшся, чи вже вдарили балістичні ракети… Це жахливий, жахливий звук.

Повертаєшся до ліжка, але не засинаєш або бачиш кошмари.

Тому іноді ми приймали снодійні й

За тиждень до прем’єри в готельному номері ми відчули тривожний запах. Аня зателефонувала на рецепцію, повідомивши про можливу пожежу. Портьє пояснив, що це запах, який стояв над містом після ранкового обстрілу.

Є таке правило етикету: не розповідати, наскільки важкою була ніч. Бо ми все одно спали краще, були краще захищені. Актори хотіли, усі ми хотіли…

Коли росіяни безперервно атакують дронами, метро не працює, громадський транспорт зупиняється, мости закривають. Останніми тижнями люди не могли дістатися на репетиції, ми навіть боялися, чи доведемо справу до прем’єри.

А подорожі до Києва?

Я завжди всім казав, що потяг — це нормально, адже ним їздять навіть глави різних держав. Були атаки на лінію Київ — Харків чи Київ — Суми, траплялися удари дронів. Але маршрут Київ — Перемишль вважався безпечним — аж до останнього візиту міністра закордонних справ Радослава Сікорського [на конференцію Yalta European Strategy 11–12 вересня — ред.]. У день, коли міністр повертався з Києва, біля польського кордону евакуювали потяг із високопосадовцями, бо дрони вдарили зовсім поруч.

Наша польська команда повернулася одразу після прем’єри, а ми з Анею залишилися до 15 вересня, щоб ще трохи побути з цими людьми. Потяг кілька разів зупинявся, провідниця наказувала збирати речі й готуватися до евакуації, ми деякий час стояли посеред поля. І нічого. Але вже біля самого кордону, коли українські митники забрали наші паспорти, оголосили: дронова загроза, евакуація.

Починається інша історія. Темно, ти тікаєш у ліс. Не знаєш, як далеко треба йти, навколо немає жодного світла, а підсвічувати телефоном не можна, бо оператор дрона побачить тебе через камеру.

Почуваєшся беззахисним. Дивишся на трохи зоряне небо і прислухаєшся до дрона.

Ніби ти дичина на полюванні.

Звісно, пасажирів кількасот, тому ймовірність, що влучать саме в тебе, невелика.

Це тривало недовго. Через годину ми рушили далі.

Українська як польська

Якою мовою ти працював?

У мене була перекладачка — Марія Ясінська, чудова театрознавиця, яка дуже добре говорить обома мовами. Але після двох років я дедалі більше розумію українську. Спочатку українська здавалася мені чужою, я навіть думав: шкода, що вона не така легка, як білоруська. Тепер бачу, що вона дуже схожа на польську, хоча ритм інший — більш акцентований, виразніший, не такий soft, як наша мова.

Я також навчився відкривати спільне коріння слів.

Було якесь праслово, яке згодом, напевно, розійшлося у двох напрямках, правда?

Мій улюблений приклад — українське дуже у значенні нашого bardzo («дуже»). «Bardzo dobry człowiek» українською — дуже хороша людина.

Саме так: «дуже добре». Я намагався використовувати українську у простих повідомленнях до акторів. З іншого боку, вони краще розуміють нас, ніж ми їх. Не лише у Львові багато людей мали контакт із польською мовою: вони дивилися фільми, читали книжки. Актор, який грав Гектора, Олександр Яцентюк, просто чудово говорить польською, дедалі частіше знімається у польських та американських кінопродукціях.

Я не можу перестати про них думати

Ти повернувся 15 серпня до Варшави.

І одразу полетів до Софії, де ставлю сценічну адаптацію роману Ольги Токарчук «Е. Е.». Але є щось таке, що я не можу перестати про них думати. Несправедливо, що я перебуваю в безпечному місці, а не в Києві, разом із ними.

Це такий чудовий народ. Я знаю, що не можна так узагальнювати, але саме такою є група людей, з якою я мав справу. Вони слов’яни, як і поляки, але ніби очищені від різних наших вад, а передусім надзвичайно емпатичні.

Це, мабуть, «заслуга» досвіду війни. Але я був і залишаюся готовим заплатити будь-яку ціну, щоб пережити таку зустріч із ними, настільки близьку — не лише емоційно, а й світоглядно.

Щойно ми почали репетиції, одразу виявилося, що вони перевершують мої очікування щодо розуміння найважливіших, найскладніших речей, наприклад втрати близької людини. Я мав відчуття, що не я їх режисую, а лише створюю світ, простір, у якому вони можуть розповісти про себе. Я не зміг би сам домогтися таких емоцій і такої серйозності.

Такий рівень проникнення в розуміння природи страждання неможливо поставити.

Ми приїхали до Києва, щоб розповісти історію Троянської війни, перевернувши фатум, закладений у міфології. Виявилося, що ми лише створили умови для того, щоб вони могли розповісти свою власну історію.

Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки в Києві, Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка в Києві, «КΑΣΣ_АНДРА», режисура — Ґжеґож Яжина, сценарій — Ґжеґож Яжина та Роман Павловський-Фельберг за мотивами класичних сюжетів, сценографія — AAFGJAP, костюми — Анна Аксер-Фіялковська, музика — Кароль Непельський, відео — Збишек Бжимек і Марта Сундманн, світло — Александр Провалінський, прем’єра — 12 вересня 2026 року.

*Ґжеґож Яжина (нар. 1968 року) — один із найважливіших польських театральних та оперних режисерів. У 1998–2022 роках — художній керівник сцени TR Warszawa, де дебютував гучною виставою «Тропічне божевілля» за Віткевичем (пішов із посади після конфлікту з колективом). Відомий постановками класичних авторів (Шекспір) і сучасних текстів, зокрема «У нас все добре» Дороти Масловської (2009) та «Інші люди» (2019).

Його польські вистави представлялися в Авіньйоні, Единбурзі, Москві, Берліні, Відні, Стокгольмі, Лондоні, Єрусалимі, Торонто, Веллінгтоні, Лос-Анджелесі та Нью-Йорку. За кордоном він, зокрема, ставив у Ліоні, Ессені, Мюнхені, Берліні, Амстердамі та Відні, де за власну п’єсу «Medea Project» отримав австрійську театральну премію Nestroy Preis.

Він змішує жанри. Звертається до сценічних адаптацій художніх фільмів, зокрема Пазоліні. У Національній опері у Варшаві поставив оперу «Giovanni» (за мотивами опери Моцарта та «Дон Жуана» Мольєра), у якій замість співаків виступали театральні актори, яких дублювали. У 2005 році створив у приміщенні колишньої фабрики Bumar у Варшаві виставу «2007: Macbeth» за Шекспіром, яку згодом із розмахом показали під Бруклінським мостом у Нью-Йорку. У 2018 році створив «G.E.N VR» — перше у світі відео у форматі VR, записане наживо за участю глядачів.

Останні прем’єри:

• «Рукопис, знайдений у Сарагосі. Спадщина Гомелезів» за Яном Потоцьким — «Театр Польськи» у Варшаві, 26 вересня 2025 року;
• «Е. Е.» — адаптація роману Ольги Токарчук, сценарій Ґжеґож Яжина та Роман Павловський, прем’єра в Театрі молодих у Софії запланована на 25 вересня 2026 року;
• «KAΣΣ_АНДРА» (див. вище) — друга прем’єра в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка в Києві, запланована на 20 листопада 2026 року.