0:00
0:00

0:00

Prawa autorskie: YURIY DYACHYSHYN / AFPYURIY DYACHYSHYN / A...

Publikujemy ukraińskie tłumaczenie reportażu Krystyny Garbicz „Chcę schować męża, bo z wojny nie wracają. Moja podróż do domu [REPORTAŻ] z 30 lipca 2023 r.

Все нібито так, як було раніше. Люди танцюють на весіллях, плачуть на похоронах. Але війна виливається на мене щохвилини.

Як собача будка

– Готуйте по 5 злотих! Йду збирати. – Водій автобуса коротко стрижений, на шиї бовтається великий срібний ланцюжок з розп'яттям. Бус курсує від залізничного вокзалу в Перемишлі до пішохідного кордонного переходу в Медиці.

Пасажирів стає дедалі більше. Переважно люди похилого віку та жінки з маленькими дітьми, біженці. Навпроти мене у матері на плечі спить син.

В автобус заходить жінка років 60-ти. Важко дихає, сідає попереду. Складає сумки під ноги. Водій підганяє її і жартує:

– Куди їдете?

– Ну, до переходу.

– А якого?

– Того, що в Україну, якого ж ще.

Душно. Їде маршрутка, як велика собача будка. Згадую пісню Кузьми, відомого українського співака.

– Я мушу привезти Вам дві пачки сигарет. Які хочете? – обіцяє водієві жінка, яка зайшла останньою, коли він рушає.

– Ні, прошу пані, – відмовляється водій.

– Але якби ви не прийшли за мною на перон, я б ще півгодини лізла, – каже жінка.

Я чула, що норма не змінилася. З України до Польщі дозволено перевозити лише дві пачки сигарет і літр міцного алкоголю. Після повномасштабного вторгнення цей бізнес значно скоротився.

Коли ми під'їжджаємо до кордону, всі дивляться, чи немає черги. Завжди так само. На польському боці чекають вантажівки, повні вживаних автомобілів. Є екскаватор і кілька автоцистерн з написом українською мовою „вогненебезпечно”.

Серце ухилянта

Стою в черзі завдовжки кілька метрів. Окрім жінок з дітьми та літніх жінок, стоять кілька чоловіків різного віку.

– Мамо, а як ці чоловіки в’їжджають, то як вони потім ви’їжджають? – запитує дівчинка поруч зі мною, якій, судячи з вигляду, ще немає і 20.

– Є різні способи. Можна зробити довідку, що ти опікун хворої мами. Можна стати волонтером, а можна захворіти одразу на всі хвороби, щоб тебе точно не взяли в армію, – відповідає мама. Вона засмагла і має коротке темно-руде волосся.

В українському інтернеті я бачила новини про „ухилянтів” – чоловіків мобілізаційного віку, які ухиляються від служби на фронті. Нещодавно провідні українські медіа писали про чоловіка, який одружився зі старшою на 24 роки хворою жінкою і став її опікуном, щоб виїхати за кордон. Його затримали, бо прикордонники не повірили в їхнє кохання: медовий місяць розпочався в день весілля. У цьому випадку слушність віддали українським службам. Медіа висвітлюють подібні історії в дещо зневажливому тоні. Дорікають „ухилянтам”, що вони намагаються втекти.

Деяким це вдається. Вони виїжджають з хворими як опікуни, потім хворі самі повертаються в Україну, а „ухилянт” залишається у світі, вільному від війни.

Przeczytaj także:

Хто кому більше допоміг?

– Ви не знаєте, чому нас не пускають в Україну? – запитує руду брюнетка.

– Поляки. Хоча наші теж не кращі. Ех... – руда махає рукою і починає теревенити. – Моя старша донька є військовою перекладачкою. Нещодавно, коли вона поверталася з дому до Гданська, де живе вже кілька років, то стояла тут кілька годин на переході. Вона була в камуфляжі, з посвідченнями, просила наших людей пропустити її без черги, їй треба встигнути на потяг, бо наступного ранку вона має з'явитися на полігоні в Польщі. Вони ж без неї не почнуть. Там наших хлопців тренують. Ну ви розумієте, – її брови піднімаються з-під окулярів. – Їй сказали, що вона їде на закупи! А ви знаєте, де Гданськ розташований?! Вона подзвонила полякам. Вони вивели її і ще одну перекладачку з черги і відвезли на вокзал на службовій машині. Чужі люди допомогли, а свої?

– Може, наші щось хотіли?

– Може і хотіли. Син сестри закінчує навчання на стоматолога. Місце в лікарні коштує... Скільки? 10, 15 тисяч доларів? – Вона запитально дивиться на доньку. Та знизує плечима. – Тож треба занести... Ви чули, у нас в Тернополі кілька днів тому затримали голову обласної ради і двох його заступників за хабар, 2 мільйони гривень! Нехай їх всіх пересажають. За що воюють наші хлопці?! За що гинуть на фронті? За те, щоб ті продовжували красти? – запитує руда. І повертається до попередньої теми. – Поляки, звичайно, допомогли, але ви бачили, як зросла польська економіка після російського вторгнення? Українці не їхали без нічого. Вони привезли готівку і то саму західну валюту! Польща прийняла багато біженців, але що, ми не знаємо, що вони отримали за них мільйони від ЄС? І наші люди працюють, вони не перебирають роботою. Гарують.

Руда з доньками була в Італії. Чоловік залишився вдома. Старша донька мала кілька вихідних, хотіла відпочити від полігону, у молодшої канікули. Вона навчається у Варшаві, вже на другому курсі. Зараз вона їде додому на літо. Тато вже чекає в машині по той бік кордону.

Автобус випихає маршрутку

Черга рухається повільно, тому слухаю. – Ви не знаєте, чи ходять автобуси до Львова? – запитує рудоволосу інша жінка з черги. Їй близько 40 років, поруч із нею син-підліток. – Наш потяг затримався на 80 хвилин. На краківському вокзалі всі поїзди запізнювалися. Раптом оголосили, що наш потяг відправляється з іншої платформи. Ми не встигли перейти, як і інші. Я зчинила галас на вокзалі. В Україні поїзди так сильно не запізнюються, навіть незважаючи на війну. Але цей потяг з Перемишля до Львова звісно не чекав, я втратила квитки. Мушу якось дістатися додому. Гривень не маю. Ви не знаєте, вони приймають польські злоті чи євро?

– Все беруть. Доїдете. Є автобуси.

Припускаю, що мова про маршрутку Шегині-Львів, якою я теж поїду. Зараз на пострадянському просторі слово „маршрутка” замінюють на „автобус”. Хоча найчастіше це саме пасажирський бус. „Автобус” кажуть люди з міст, ті, що живуть у селі, віддають перевагу „маршрутці”.

Також через кордон повертаються літні українки, які роками працюють в європейських країнах. В Італії, Іспанії, Швейцарії вони доглядають за людьми похилого віку та прибирають. Дві такі пані прилетіли з Іспанії до Кракова, а потім потягом їдуть до Києва. Бачу також літні пари, які, повертаються додому змучені біженським життям.

Проходжу кордон. Ще кілька метрів і я чую, як за поворотом реве маршрутка з табличкою Шегині-Львів. Моя. Я та ще кілька людей біжимо з валізами. У маршрутці пасажири діляться на тих, хто знає розклад, вже сидить і їсть морозиво, і тих, хто заходить з питанням: скільки до Львова?

Дрібні від паламаря

На цьому пересадки не закінчуються. Зі Львова мені ще треба їхати якихось 60 км.

– Прошу 104 гривні. Шукайте 4 гривні, інакше я не продам вам квиток, – зверхньо каже пані в касі автовокзалу.

– Вибачте, але у мене немає, – здивовано кажу я, тримаючи в руках 200 гривень. – Я спробую десь поміняти.

– Гаразд, – вона дає мені квиток і дві 50-гривневі купюри, – чекаю 4 гривні.

Намагаюся розміняти 50-ку в туалеті (вхід 8 гривень). У них теж немає здачі.

– Ідіть в туалет, я пошукаю, – каже охоронець вокзалу, який тимчасово підміняє жіночку, яка збирає оплату за вбиральню. Я ще чую, як він кричить жінці біля каси, чи вона має розміняти 50-ку.

Коли я виходжу, чоловік тримає в руках 42 гривні. Купюри подерті та знищені. Я віддаю 5 гривень жінці на касі, зразу ж орієнтуюся, що решту не отримаю.

Вдома скаржуся на касирку, а бабуся пояснює, що проблеми зі здачею зараз скрізь – у магазинах, аптеках, на ринку. 50, 70 копійок – це вже не гроші. Решту не видають, а округляють у невигідний для покупця бік. Магазини розмінюють гроші у водіїв маршруток або просять паламаря розміняти гроші з церковної пожертви.

wysoki, drewniany budynek z napisem po ukraińsku "Muzeum"
Художній музей Михайла Біласа у Трускавці (Львівська область). Плакат біля сходів закликає людей приходити плести маскувальні сітки для захисників України. Фото: Krystyna Garbicz

Здрасте і здрасте

Наступного дня йду на манікюр, щоб послухати, чим живуть українці.

– Якщо така витрачає тисячу доларів на догляд за обличчям лише за один день, то вона бідна переселенка? – починає майстриня манікюру, коли я підсуваю їй свої нігті.

В Україні манікюр коштує в чотири-п'ять разів дешевше, ніж у Польщі. Українці, коли приїжджають додому, при можливості йдуть до перукаря, стоматолога, лікарів.

– Я працюю в дорогому салоні краси. Я щодня бачу цих бідних. Вони приходили за гуманітарною допомогою в шубах. Нам навіть писали, чи для переселенців безкоштовне збільшення губів. Тому що ми їм далжни! Ти знала про такий абсурд? Ми нікому нічого не винні, – нервується майстриня.

– Переселенці є різні, зрештою. Війна змусила тікати всіх, незалежно від статків, – зауважую.

– Мені дуже шкода тих, хто опинився в скруті, у нас в салоні є кілька дівчат зі сходу. Вони не дружать з нами, лише між собою. Одна є цілком нормальна. Але є одна з Краматорська, майстер манікюру, у неї великий досвід, але вона п'є. Раптом не з'являється на роботі. Спочатку ми не підозрювали, що справа в пияцтві, адже у неї четверо дітей. А потім... Візьми себе в руки, жінко.

– Добрий день, – відповідає майстриня по телефону. Потім повертається до мене: – Знову здрасте і здрасте. Знаєш, раніше ми переходили з клієнтами на російську. Після вторгнення перестали. Це вже не вкладається в голові. Досить цього розуміння.

Найбагатші зі сходу, з Києва, приїхали до нас за два тижні до початку. Вони знали. Що вони тут робили, Господи Боже! Хотіли дівчат, алкоголю, сауни, кальян... Деякі з них дотепер живуть у готелях і санаторіях. У цьому суперготелі ніч коштує 3 тисячі гривень.

У майстрині є син. Її чоловік уже кілька років працює в Польщі. Поїхав заробляти гроші на будинок. До вторгнення вони завершили основні роботи, зараз будівництво стоїть вже більше року.

– Невідомо, чи продовжувати вкладати в нього гроші, чи краще відкласти?

Раз на три місяці вона їздить з дитиною до чоловіка.

– Сім'я повинна бути разом, – каже.

– Чому не переїжеш до нього назавжди?

– Чоловік мене вмовляє, але я не хочу, у мене тут хороша, стабільна робота, дитина ходить до школи. Та й чоловіка все одно не буде тижнями. А зарплата! Чоловік казав, що майстри манікюру заробляють там дві-три тисячі злотих. Цього замало для життя там. В Україні у мене хороша зарплата і я легально працевлаштована.

У Польщі майстриня тричі потрапляла в неприємні ситуації. Вона розуміє польську мову, але говорить погано і мусить жестикулювати. Навіть на ринку не могла купити черешні. Завжди питали, чи вона українка.

– Я не витримувала б цих постійних поглядів.

– Яких поглядів?

– Що я не така, як усі. Тому я не виїжджаю до Польщі. Я в себе вдома.

Okno drewnianego domu z kartką niebiesko-żółtą z informacją po ukraińsku, tu rozmawiamy po ukraińsku
Вітрина музею у Трускавці (Львівська область) з синьо-жовтим повідомленням українською мовою: "Тут розмовляють українською". Це послання спрямоване до російськомовних переселенців. Фото: Krystyna Garbicz

Кажу, що це мухи

У сутінках гавкають собаки гавкають. Якийсь гул. Все, що я бачу, це червону крапку в беззоряному небі. Напружую м'язи. Минулої ночі теж був цей гул. У селі люди не говорять про це повними реченнями. Чули... летіло... наші хлопці... лікування.

Я відчуваю себе як під російською окупацією. Я знаю, що там люди цензурують себе, коли розмовляють з родичами, які живуть у вільному світі. Вони розуміють, що їх прослуховують. Вони під прицілом. Тому, коли їхні родичі запитують, чи наступає наша армія, замість того, щоб сказати, що в місті йдуть бої між українською армією та окупантами, вони кажуть: „Але ж сьогодні була дискотека!”. Або: „Я сьогодні огірки не збирала, було страшенно спекотно опівдні, сиділа у погребі”.

І все зрозуміло.

Я теж кодую. Це заразно. Коли дзвоню родичам у Польщу, кажу, що мені мухи спати заважали. Вони не розуміють. Але я не можу сказати, що над нашим будинком літає гелікоптер. Тому що це може бути якось використане окупантами. Я відчуваю відповідальність перед цими воїнами і людьми, які тут живуть. Завтра я повернуся до Польщі, а вони залишаться.

А крім того, чи це справді рятувальний вертоліт? Не можу заснути.

У перервах між тим гулом чути цвіркунів. Як у дитинстві. Тільки тоді не було ні війни, ні гулу гелікоптерів.

Де сховати чоловіка?

Я щодня в роз'їздах. Відвідую друзів по всій області. За вином вони розповідають мені про себе, але завжди зустріч псує війна.

– Коли він довго не бере слухавку, в мене срачка. Вони їздять маленькими вуличками. Чоловік іде на роботу. Його зупиняють, забирають мобільний телефон. До вечора він вже проходить медкомісію і їде на схід, на фронт.

У Ніни двоє дітей і проблема, де сховати чоловіка. Вони живуть у районі за містом, де немає багатоквартирних будинків. Знають, що працівники військкомату, призовної комісії, працюють з 07:00 до 15:00. Найбільше вони ловлять між 07:00 і 09:00, зазвичай тих, хто йде пішки або їде на велосипеді. Чоловік Ніни їздить на роботу машиною. Він знає номери автобусів до військкоматів напам'ять. Ворота у них постійно відчинені: щоб у разі чого можна було швидко втекти.

– Ви не шукали якихось шляхів?

– Ми хотіли зробити його доглядальником моєї тітки. Вона сама живе, їй за 80, але він мав би сидіти з нею 24/7. Він мав би там жити. Вони можуть прийти в будь-який час і перевірити. Якщо його там не буде, буде ще більше проблем. У нашій родині він єдиний, хто працює, я займаюся будинком і дітьми. Ми не впораємося.

– А як щодо ще однієї дитини?

– У мене було два кесаревих розтини. Останній я дивом пережила. Ще одна вагітність для мене – це смерть.

Чоловік і свекруха змусили Ніну отримати водійські права.

– Ти чула про Запорізьку електростанцію, яку захопили росіяни?

– Що вони її замінували? Так, я чула. Шантажують ядерною катастрофою.

– І ще ці вагнерівці перебралися до Білорусі. Хтозна, чи не нападуть вони звідти.

Ніна повинна вміти їздити, щоб врятувати дітей, якщо щось трапиться.

Воюють дурні або бідні

Іванка вже більше місяця сама справляється з маленькими дітьми. Їм 4 роки і 4 місяці. Вона ходить з ними за покупками, пакує продукти у візок. Піднімається ліфтом на 10-й поверх. Вони купили квартиру не так давно. Запах фарби ще не вивітрився. Квартира належить чоловікові, але він живе з бабусею в селі, бо залишатися за місцем прописки небезпечно.

Спочатку планували зробити його опікуном бабусі. Коли почали збирати необхідні документи, держава розширила правила мобілізації. Тепер опікуном не можна оформити, якщо в родині є близькі люди, які можуть піклуватися про хворого. Доводиться шукати іншу лазівку.

Чоловік Іванки кілька місяців тому втратив роботу. Шукати іншу немає сенсу, адже під час воєнного стану всі документи проходять через військкомати.

Сусід розповідає, що причиною облав є бездіяльність призовних комісій у минулому.

– Вони брали гроші і нічого не робили. Зараз вони намагаються виправити цей хаос.

Сусіду близько 50 років і він пишається тим, що має „броню”. Так в Україні називають документ, який підтверджує, що держава звільняє чоловіка від служби в армії, бо він має важливу професію. Сусід – бурильник. Він працює на важливому державному підприємстві, де всі мають таке звільнення.

– Є професії, без яких вам буде важко обійтися, як у мене, наприклад, як електрики. Або іншими словами, якщо ваша компанія приносить багато податків, як IT, то таких фахівців теж не беруть. Але саме компанія має подати заявку, тоді військкомат дослідить твою біографію і затвердить. А якщо ти для держави ніхто, ти не настільки важливий, то....

– Воюють дурні або бідні, – каже знайома. – Перші – це ті, хто пішов захищати Батьківщину, бо серце підказало. Другі – бо не мали грошей на хабар. З медичних комісій хворі йдуть здоровими, а здорові – хворими.

Один каже, що такі послуги за „документи” коштують 3-4 тисячі доларів, інший – що 7. Мене дивує, що люди знають, кому і як вдалося виїхати за кордон або оформити документи для звільнення з армії. Вони відкрито розповідають про способи, не приховують, скільки заплатили. Кажуть, що в новій реальності треба якось виживати.

"Алея Героїв Маріуполя" перед будівлею сільської ради у Львівській області. Троянди висадила біженка з цього міста. На задньому плані - пам'ятник Тарасу Шевченку, відомому українському письменнику і художнику. Фото: Krystyna Garbicz

Про це не говорять, але всі знають

Коли люди говорять те, чого краще не говорити, вони стишують голос. Таким голосом я дізналася:

Що 20-річний хлопець наклав на себе руки в військкоматі.

Що на фронті серед героїв є ті, хто намагався втекти з країни, а прикордонники їх зловили і поставили перед вибором: в'язниця або армія. Тож вони воюють, але місцеві жителі пам'ятають, яким чином вони доєдналися до лав збройних сил.

Що полеглих солдатів забирають з поля бою, але не одразу привозять додому. Тіла чекають по два-три місяці. Люди не знають чому.

Що часто привозять закриті труни. В Україні в деяких регіонах, особливо в селах, похорони проходять вдома. Померлий лежить у вітальні, поруч сидять військові і забороняють відкривати труну. Кажуть, що це для безпеки близьких, бо росіяни застосовують хімічну зброю. Одній матері вдалося зазирнути. Виявилося, що вона ледь не поховала чужого сина. Носила б квіти незнайомій людині.

Що є погані і хороші командири. З хорошим більше шансів вижити. Він не посилає своїх людей на завдання, коли не впевнений. Для нього людина важить більше, ніж зброя чи машина.

У західній частині України, яку я відвідала, незважаючи на війну, життя триває. Незважаючи на активну мобілізацію, в містах так само чоловіків, як і раніше. Однак поруч з військовими частинами стало більше руху. І більше людей ходить у камуфляжі.

Міста розбудовуються, з'являються нові будинки, нові багатоповерхівки. Дехто вважає, що це добре, адже ризик того, що власне в цю будівлю влучить ракета, невеликий, і не можна просто чекати, коли закінчиться війна. Інші кажуть, що не треба нічого будувати, треба зосередитися на війні, щоб швидше її закінчити.

– Україна – найкрасивіша країна. У нас є все. Тільки дурний Путін цього не розуміє і знищує нас, – каже мені знайома. А я думаю, що, можливо, Путін якраз це і розуміє.

Після великих атак українці обтрушуються і донатять, щоб швидше вигнати окупантів. Життя в Україні нагадує синусоїду: від радості до відчаю.

cmentarz poległych żołnierzy ukraińskich, widać ich zdjęcia na nagrobkach, w środku młoda kobieta pochyla sie nad grobem i porządkuje go, wszędzie flagi niebiesko-żółte i czerwono czarne.
Марсове поле - військовий цвинтар у Львові. Фото: Krystyna Garbicz

Нехай ця галявина залишиться зеленою

Неодноразово доводилося чути, що у Львові немає війни. Люди ходять в ресторани і в театр. 5 липня я була на похороні Вікторії Амеліної, української письменниці, яка загинула від російської ракети в Краматорську. Після похорону я пішла на Марсове поле, військове кладовище поруч з Личаківським кладовищем. Офіційна назва – „Поле Почесних Поховань”. Там знаходять свій вічний спочинок військові, які боролися за свободу України після російського вторгнення.

Я спробувала рахувати могили. У кожному ряду їх по 14. А рядів кілька десятків. Ходжу і не можу порахувати.

Одна могила гарніша за іншу. Доглянуті, на торішніх могилах вже зацвіли троянди, лаванда і чорнобривці. В Україні це символ материнської любові.

Як на ті чорнобривці погляну,

Бачу матір стареньку,

Бачу руки твої, моя мамо,

Твою ласку я чую, рідненька –

пригадую відома пісня, що стала народною.

Українські матері тепер садять чорнобривці не на своїх подвір'ях, а на могилах своїх синів.

З фотографій на мене дивляться чоловіки в камуфляжі, футболках кольору хакі. Посміхаються з окопів. Це радше збільшені фото з фейсбуку. Не всі встигли сфотографуватися на випадок смерті.

Мати ставить у вазу свіжі лілії. Розпочався сезон. Бачу кількох молодих жінок. Дівчина весело розповідає коханому, що сьогодні сталося на роботі. Далі, де свіжіші могили, дружини сидять мовчки. Струнка брюнетка в білій сорочці і джинсових шортах стоїть на колінах, обхопивши руками могилу. В іншому ряду дівчина на знак привітання обережно дістає з-під хреста фотографію, витирає хустинкою і цілує.

Я ні до кого не підходжу. Мені перехоплює подих.

Здалеку дивлюся на прапори, які майорять біля кожної могили. На деяких могилах поряд з українськими прапорами є червоно-чорні прапори. Чорний колір символізує українську землю, а червоний – кров, пролиту на ній у боротьбі за свободу і незалежність України. Це в Україні знає навіть дитина. Без пафосу.

Нещодавно я бачила відео в „Українській правді”, де лікар показує шолом воїна, витягнутого з поля бою. Всередині – фрагменти шкіри, а на зовнішній стороні шолома синьо-жовті кольори крихітного українського прапора стають чорно-червоними від крові. Підпис: „Ціна нашої свободи”.

Синьо-жовтий прапор перетворюється на червоно-чорний. Я знаю, що скажуть поляки про останній, але між цими могилами я не маю сил про це думати. Тепер Україні доводиться щодня звідкись черпати сили для боротьби, зокрема зі своєї історії національно-визвольного руху.

Шолом українського бійця після бою. Скріншот відео. Джерело: "Українська правда"

З лівого боку кладовища залишилося ще багато місця. Зарезервоване для наступних полеглих у бою. Сьогодні вони ще воюють. Нехай ця галявина залишається зеленою.

Ночі і тривоги

Після другої години ночі після похорону Вікторії лунала тривога. Я лежала в ліжку і переконувала себе, що на мене точно не впаде ракета. До найближчого укриття близько 15 хвилин, якщо буде атака, я не добіжу. Я читала вірш Вікторії. Намагаюся перекладати:

Повітряна тривога по всій країні

Так наче щоразу ведуть на розстріл

Усіх

А цілять лише в одного

Переважно в того, хто скраю

Сьогодні не ти, відбій

Через годину крізь відкрите вікно я чую, як спокійний чоловічий голос у гучномовці відміняє тривогу. Вранці дізнаюся, що у Львові російська ракета влучила в будинок на вулиці Стрийській, повз який я вчора проїжджала. Загинуло десять осіб. Понад 40 поранені.

Мої знайомі, які переїхали з Києва до Львова під час війни, розповідають про гуркіт. Моя тітка, яка живе у Львівській області, тривоги не чула. Ось так і живемо.

Валіза пані Світлани

Я повертаюся до Польщі. На автовокзалі мене зачіпає пані Світлана. Вона товаришуватиме мені протягом доби. Їй за 60. Вона їде відвідати онуків у Польщі. Її син виїхав кілька років тому. Був поліцейським. У нього була службова квартира і навіть не 8 000 гривень зарплати після підвищення. Цього було недостатньо, щоб прогодувати дітей.

– Йому набридло і він звільнився з роботи, – розповідає Світлана.

Після вторгнення до нього приєдналися дружина і двоє дітей. Дочка пані Світлани живе в Німеччині. У неї також двоє дітей. Всі вони хочуть зустрітися в будинку сина біля Катовіц.

У напханій валізі пані Світлана везе вишневе варення. Кілька літрів ягід. Чотири морквини зі свого городу. – По одній для кожного онука, – каже.

Також має яйця та банку домашніх жирних вершків. Буде морозиво буде для онуків, якщо не заберуть вершки. Яйця, теж не можна перевозити через кордон. Насправді, багато чого не можна. Чим ближче ми під'їжджаємо до кордону, тим більше я дізнаюся про валізу Світлани.

3-літрова банка сушених білих грибів, – шепоче. – Діти будуть мати на Святвечір.

Вона везе два торти на день народження сина. Замолоду вона була весільною господинею. Після кількагодинного очікування на кордоні вона пригощає мене сирником. Світлана також везе 2 літри домашнього вина і кілограми українських цукерок.

У неї порепані від праці руки та стомлений погляд. Вона працювала на трьох роботах, щоб дати щось дітям. Трохи їздила на заробітки до Польщі. У Варшаві вона доглядала за однією жінкою. Це була науковиця, мала українське коріння. Світлана ремонтувала їй слуховий апарат, підстригала кущі, робила будь-яку роботув, на що чула від пані: – Українські жінки можуть все!

Світлані нічого з неба не впало. Її братові, який живе під Києвом, жилося легше. Він працював у газовидобувній компанії і добре заробляв. Побудував гарний будинок у Боярці. Дивився на Світлану зверхньо.

Тепер вона його пробачила. Більше року тому вона ледь його не втратила. Боярка не була окупована росіянами. Окупована зона була за кілька кілометрів. Брат отримав смс-повідомлення, що на пошті в іншому селі на нього чекає посилка.

– Всі відмовляли його від цього, не забирай, почалася війна. Але він не послухався, поїхав. Коли він повертався, на дорозі вже стояли росіяни. Вони сказали йому, що він наводить вогонь з боку української армії. У нього навіть телефону з собою не було. Але для них це не було аргументом. Він приєднався до інших чоловіків, які були під підозрою. Тримали їх у підвалі. Прикладом автомата вибили йому всі зуби. Страшенно його били.

Увечері їх вивезли до лісу. Кинули лопати і сказали копати собі могилу. Мій брат бачив, як вони вбивали. Він не знав людей, з якими копав. Раптом наша армія почала наступати. Зчинилася метушня, він кинув лопату і втік. Повз, був виснажений і не мав сил. Кілька днів так пролежав. Втратив свідомість. Його знайшов сусід, він їхав на машині і впізнав на узбіччі куртку брата.

– Що сталося з іншими чоловіками? Брат розповідав?

– Його було важко зрозуміти. Він почав розповідати лише нещодавно, після того, як йому вставили зуби. Ніхто не знає, що з ними сталося. Але, зрештою, ви повинні були чути про Бучу.

Мій брат давав інтерв'ю журналістам, нашим і закордонним. Його показували по телебаченню. Він їздить з ними і з політиками на це місце і їм розповідає. Йому вже набридло. Він не хоче більше про це згадувати.

– Наш автобус 17-й у черзі, – радісно вигукує підліток. Рахувати транспортні засоби – єдина розвага цієї ночі.

– Багато їде з південних регіонів, через Запорізьку електростанцію. Переповнені автобуси, – коментує пані Світлана. – Мій сусід був водієм, вже старшим, але все ще працював. Він їхав з Києва, і під Хмельницьким, буквально за кілька метрів від автобуса, впала ракета. Наступного дня звільнився, занадто велика відповідальність.

Ми стоїмо в полі. У темряві. Люди виходять до туалету у кущі. В автобусі тхне використаними підгузками. Кілька кілометрів відділяють нас від світу без війни.

*Імена деяких героїв я змінила заради їхньої безпеки.

Польська версія репортажу була опублікована 30 липня 2023 року.

;

Udostępnij:

Krystyna Garbicz

Jest dziennikarką, reporterką, „ambasadorką” Ukrainy w Polsce. Ukończyła studia dziennikarskie na Uniwersytecie Jagiellońskim. Pisała na portalu dla Ukraińców w Krakowie — UAinKraków.pl oraz do charkowskiego Gwara Media.

Komentarze