Ви не бачили мого брата? Зник безвісти під Бахмутом, я розшукую його вже півроку [РЕПОРТАЖ]

Publikujemy ukraińskie tłumaczenie reportażu Krystyny Garbicz „Czy widzieliście mojego brata? Zaginął pod Bachmutem, szukam go już pół roku [REPORTAŻ] ” z 13 sierpnia 2023 r.

Марта заколисує в спальні донечку, скрипнула хвіртка. Марта виглянула у вікно. По подвір'ю йдуть військові в камуфляжі.

Вона біжить до дверей і кричить до матері:

– Спокійно, мамо! Все буде добре, я обіцяю.

Марта знає, що це означає. Вони приїжджають лише в одному випадку – коли військовий загинув.

Дівчина відчиняє двері. Чоловічий голос зачитує звістку. Марта з мамою розуміють, що Данило, молодший брат Марти, зник безвісти на полі бою.

Середа, 15 лютого 2023 року, селище на Львівщині.

Востаннє вона розмовляла з братом тиждень тому, він зателефонував о 17:58.

– Тут пизда. Нас криють по-чорному. У нас 200-ті.

– Де ти зараз?

– Під Бахмутом.

З моменту приходу хлопців із військкомату Марта постійно чує скрипіння хвіртки та кроки на подвір'ї. Та там нікого немає.

У селі його вже поховали

– Ти вже знаєш про Даню? – запитує мене Марта. Ми сидимо на літньому майданчику ресторану, одного з трьох у нашому селі.

– Я в інстаграмі бачила у друзів, що він пропав безвісти на фронті.

– Я забороняю публікувати дописи про нього.

– Кажуть, що ви втратили з ним зв'язок.

– Це правда, вже півроку, як я з ним востаннє розмовляла. Чутки в селі почалися відтоді, як ті з військкомату подзвонили в нашу сільраду. Люди на вулиці, по дорозі в магазин, до церкви запитують: „Що з Данею?”. Або: „Та, може, все-таки не вмер?”.

– Справді так кажуть?

Марта киває і повторює: – „Може, все-таки живий”. Тоді їх питаю: „Хто вам взагалі сказав, що він загинув?” Дзвонять ще й з родини: „Є новини про Даню?”.

– „Нема. Я сама подзвоню, якщо будуть”.

– „Чого ти кричиш?”

– „Не треба кожного дня питати”.

Я всім кажу: станьте краще на коліна і помоліться за наших хлопців, а не питайте безперестанку та не поширюйте чутки. Я нікому не бажаю такої ситуації, в якій ми опинилися.

Марта навчилася ігнорувати запитання про Даню, лише відповідає: „Це не ваша справа”.

– А що я маю казати? Ми самі нічого не знаємо. Моє життя змінювалося тричі. 24 лютого 2022 року, 18 листопада 2022 року через складні пологи, і 8 лютого 2023 року, – розповідає Марта. Тоді зникли 16 людей з підрозділу Дані.

Сам пішов по повістку

Данилу, тобто Дані, 23 роки. Він навчався в нафтовому технікумі, потім працював в енергетичній компанії. Марта змусила брата вступити до університету. Він вступив до політехніки на заочну форму навчання. Марта допомагала йому здавати сесії. Зрештою, завдяки сестрі Даня став енергетиком.

На строковій службі пробув півтора року. 1 грудня 2021 року його відправили у резерв.

– Енергетик міг би зараз бути корисним для України в інший спосіб, навіщо Даня пішов воювати? – запитую.

– Він завжди хотів служити. Коли в лютому почалася війна, він кричав, що йде, – розповідає Марта. Вона замовляє фірмовий коктейль. На мить відірвалася від світу підгузків, щоб зустрітися зі мною, подругою дитинства.

Після початку повномасштабного вторгнення Даня чекав на дзвінок з частини, до якої був приписаний. Його друга з Червонограда викликали одразу.

– Ми просили Даню так не смикатися. Він пообіцяв мамі, що чекатиме на повістку. Пізніше з'ясувалося, що сам пішов до селищної ради. „Я знаю, що тут лежить моя повістка”, – казав. Даня повторював нам, що не може сидіти вдома, мусить іти воювати.

Сховали синів, братів, чоловіків.

– І в селищній раді йому просто так вручили цю повістку? Він же такий юний, – питаю Марту.

– Та їм байдуже. Головне, що своїх сховали. Синів, братів, чоловіків....

– Яка роль селищної ради у призові?

– Вони повинні дати список військовозобов'язаних.

Марта розповідає, що спочатку Даня охороняв стратегічні об'єкти. Він стрілець-сапер. У листопаді їх перевели в Харківську область, у безпосередню зону бойових дій. Хлопець потрапив у транспортний підрозділ. Вони не повинні були брати участь у боях, але добровольці, серед яких був і Даня, сформували штурмову роту. Марта не розкриває подробиць.

Вона теж хотіла потрапити у військо. На початку вторгнення записалася до лав територіальної оборони, але їй відмовили, адже вона дівчина. На роботу її теж не взяли, хоч Марта закінчила економічний факультет.

Допомагала як волонтерка на кухні та на складі. Коли хлопці вирушали на фронт після кількох місяців навчання, Марта пакувала речі. Тягала важкі коробки, не здогадуючись, що вагітна. У неї почалася кровотеча, і виявилося, що дівчина вже на третьому місяці. – У тебе мало не стався викидень. Дитина дуже хоче жити, – сказав лікар.

Вона завагітніла за тиждень до війни. Народила в листопаді і хотіла, щоб Даня був хрещеним батьком, але командування не дозволило йому приїхати.

Даня бачив доньку Марти через телефон. Не пустили на хрестини також брата чоловіка Марти і її двоюрідного брата. Воюють. Батько Марти також служить. Цивільним залишився лише її чоловік. Він, як Даня, енергетик і має державну відстрочку від служби.

– 6 чи 7 лютого Даню перевели в Бахмутському районі. Вони були на другій лінії оборони... – Марта намагається відтворити події. – Військо не хоче нам конкретно сказати.

Блять, ви загубили людину!

– Коли ми востаннє розмовляли, Даня щось говорив про п'ятницю. Зв'язок постійно переривався. Я думала, може, в п'ятницю він подзвонить, – продовжує Марта.

Коли він зник, батьків не було вдома. Мати поїхала на роботу до Болгарії, працює на заводі. Батько перебував на Запорізькому напрямку, на нульовій позиції. Він – оператор екскаватора в інженерно-саперних військах.

У п'ятницю Марта бачить, що щось не так. В месенджері у товаришів Дані з'являються зелені крапки, вони повертаються з першої лінії. А месенджер її брата мовчить. Дівчина пише їм.

– Один відповів, що він у лікарні, нічого не знає, не був з Данею у взводі. Я зателефонувала дружині іншого. Та теж не мала жодного контакту з чоловіком.

У неділю, повернувшись із церкви, Марта починає розшук. Вона телефонує командиру бригади. Той просить дати час, оскільки триває пошукова операція.

„Блять, ви 5 копійок в полі загубили?! Чи шукаєте голку в копиці сіна? Це ж людина! Ви загубили людину!” – кричить Марта до командира.

– Я не шкодую про це, – зізнається мені. – Спочатку я лежала на підлозі і плакала. Потім поставилася до цього холодно. Порівнювала розповіді військових. Один сказав те, другий – інше.

Батальйон Дані було підпорядковано іншій бригаді, а цю бригаду, в свою чергу, приєднали до ще однієї. Тепер важко знайти винного. Марта телефонує в поліцію, в служби, що займаються пошуком зниклих безвісти воїнів.

Їде до військкомату.

– Це я їм сказала, що мій брат пропав. Вони нічого не знали, – дратується Марта. – Лише після цього вони офіційно прийшли до нас додому з цією звісткою.

Марта здогадується, як все було. – Відправили хлопців на штурм, хоча не мали права їх посилати. Вони були молоді і недосвідчені, вони ще не брали участі в таких боях. Я думаю, що ними просто заткнули якусь діру.

Шістнадцятеро зниклих

У перші дні Марта нікому з рідних не розповідає про те, що її брат зник безвісти. Вона не знає, як сказати матері, що її син пропав.

– Після того, як до нас приїхали ці бугаї з військкомату, я ледве змогла її заспокоїти, – каже Марта.

Коли зникнення Дані стало темою обговорень у селі, дівчина заборонила матері виходити до магазину. Вона продовжує шукати контакти, розпитує товаришів з бригади. Їздить до військкомату, заповнює заяви, приносить їх матері на підпис.

Однією рукою Марта тримає дитину, іншою – телефон. Додзвонилась навіть до штаб-квартири Міжнародного Комітету Червоного Хреста в Женеві, який може посприяти в пошуках зниклих безвісти, а також допомагає з обміном військовополонених. Але донька, як на зло, реве. Чоловік і мама на роботі.

– Вам справді зручно говорити? – запитує жінка з Женеви.

– Так, розмовляймо, – погоджується Марта, боячись, що вдруге вже не додзвониться.

Вона біжить з донькою до сусідки, просить її приглянути за маленькою, щоб працівницям офісу не докучав плач, втім, за мить чує лемент на всю вулицю. Сусідка приносить доньку назад.

Колись ми з Мартою ділилися дівочими секретами, говорили про туш для вій, про те, що вдягти на дискотеку. Сьогодні я не вмію розділити її біль. Вона розповідає тільки про брата.

Могла довірити йому всі свої секрети. Знала, що він не викаже батькам, як пізно вона повернулася з дискотеки.

– Він занадто розумний як на свій вік, мислить глобально. Він не легковажний, як більшість його однолітків. Не ділився своїми планами, але цікавився криптовалютою, інвестиціями. Я дивувалася, що він знаходить час на це все, – посміхається Марта.

– Коли він дзвонив з фронту, не був багатослівним, беріг нас. Вони всі такі, мало говорять. Іноді його проривало і він виливав з себе те, що бачив на війні.

Марта вже знає, що тоді, в лютому, бригаду її брата розгромили. Багатьох забрали до лікарні. Двох полеглих вдалося винести з поля бою. Шістнадцять зникли безвісти, а один повернувся з полону на Великдень. Залишилося п'ятнадцять, включно з Данею.

Хто повернувся з полону вагнерівців?

– Всі кажуть, що вони загинули, – бідкається Марта. – Я їх трохи розумію, вони ж не можуть стверджувати, що Даня живий, що, можливо, перебуває в полоні, якщо в цьому не впевнені. У нас є Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, поліція, цілий список організацій. Про бездіяльність нашого Червоного Хреста, я думаю, всі вже чули. Кажуть, що у них немає доступу до полонених. Але ж наші хлопці, звільнені з полону, дають свідчення. Вони знають, з ким були. Військо не дозволяє їм говорити.

А Національне інформаційне бюро пише... „Якщо у вас є якась інформація, будь ласка, повідомте нам”. Що, справді? Це бездіяльність з їхнього боку, – роздратована Марта. – Вони пишуть, ми надсилаємо вимоги, а росіяни „нам не відповідають”.

– Я чула, що Росія дійсно не надає списки військовополонених.

– Так, але там під Бахмутом були вагнерівці, вони взагалі нічого не дають.

Таких сімей, як Марти, в Україні тисячі. Найчастіше пошуком займаються дружини, матері та сестри. У фейсбуці я знайшла групу ПОШУК ЛЮДЕЙ. ВСЯ УКРАЇНА 24.02.2022 р. В ній понад 113 000 учасників. Таких груп є кілька. Заходжу на профіль Ірина Україна – 46 000 учасників.

Читаю допис матері:

„Сьогодні дев'ять місяців, як я тебе шукаю. Дев'ять місяців болю, несправедливості, байдужості людей, які могли б зробити щось, аби допомогти. Але я не втрачаю надії, що знайду тебе, мій сину, і почую у слухавці, як завжди: „Мамо, привіт, це я, Ігор”.

Звертаюся до хлопців, які повернулися з полону вагнерівців, з проханням глянути на фотографію мого сина. Може, ви десь бачили його або когось із побратимів, які зникли разом з ним. Товариші казали, що він був тяжко поранений”.

Під публікацією – фотографія чоловіка, близько 35 років, у камуфляжі. Руки тримає в кишенях штанів. Трава сягає йому до пояса.

Допис сестри:

„... Благаю про допомогу в пошуках мого брата... Востаннє виходив на зв'язок 13.12.2022 р. Був неподалік Бахмута... Можливо, був поранений. Можливо, перебуває в полоні. Будь-яка інформація для нас важлива”.

Далі – вірш, присвячений братові, і світлина: чоловік віком приблизно 60 років, із сивою бородою. Він задер рукав, показуючи своє татуювання: вусатий козак у схрещених руках тримає шаблю, вгорі видніє тризуб.

Допис дружини:

Хлопці, звільнені з полону, прошу вас, зверніть увагу, можливо, ви бачили Олександра? Надія тільки на вас...

Чому герої, що захищали наш спокій, забуті?

Наче для нашої держави вони не існували.

Як кажуть, нема тіла – нема діла. Благаю про допомогу”.

Сім'ї додають фотографії, які отримали від рідних з фронту: в окопі, зі зброєю, біля танка чи вогнища. Публікують знімки екранів з відеодзвінків, на яких видно і того, хто шукає, і того, кого шукають. А в коментарях:

„Матінко Божа, визволи їх з полону”.

„Господи, Боже мій, допоможи нам знайти його живого і здорового та поверни його додому, благаємо Тебе, помилуй його”.

„Люди, там полягло багато хлопців, яких не можна забрати і яких важко розпізнати...”.

Люди прикріплюють ікони святих.

З очима, заклеєними червоним скотчем

Родичі зниклих безвісти щодня переглядають російські соцмережі. Там росіяни хваляться своїми полоненими. Видно розмиті знімки екрану, нечіткі тьмяні кадри.

Дружини, матері, сестри переглядають фотографії чоловіків. Зарослі, брудні обличчя, опухлі і принижені. Зі зламаним носом, без ока, з росіченою щокою. З раною на нозі, з рукою перемотаною бинтом, з якого просочилася кров. Зі зв'язаними руками, із заклеєними червоним скотчем очима. Стоять на колінах перед ворогом, лежать на животі, підкорюються. На відео чути сміх росіян: „Що, навоювались?”.

Канал Вагнера в телеграмі налічує 900 000 підписників. Читаю: „Повідомляємо про ліквідацію на Бахмутському напрямку...”. Тут ім'я, прізвище українського захисника, номер бригади. Українська мати читає: „Ми вбили твого сина”.

Українки переглядають російські відео, на яких зафіксовані проведені операції. Відеозапис із дрона, де росіяни „знищують ворога”. Російський солдат йде поміж кущів, знімає на телефон і коментує:

– Там ще один валяется, фу, блять, мозги вилетіли. І ще один. Ще один в окопі... без голови.

Під відео тисячі російських вподобань, оплесків і сердечок.

Чи російські меми, як, наприклад, цей: „Зачарований хохол в Бредлі”. Переляканий український солдат виходить з американської бойової машини.

Українці, шукаючи своїх рідних, дивляться в інтернеті російські відео з катуванням полонених.

Глядачі каналу Вагнера закликають підписатись на канал NE. САХАР. „Канал, який ненавидить кожен хохол. Заборонений на всій території укронації” – рекламують росіяни. „Тільки тут побачите всю правду з фронту. Безжальні вбивства, мертві укропи...”

Ми бачили на відео, як він помирав

– Всі кричать, що ми не повинні цього робити, але ми контактуємо з росіянами напряму, навіть з вагнерівцями, – каже Марта. – Хоча побоюємося шахраїв, які прагнуть заробити.

– З ким ви контактуєте?

– У вагнерівців є чат-бот, де вони завантажують документи наших хлопців. Та їх мало! Додають фото і пишуть, що немає ні тіла, ні людини. Брешуть. Бувають випадки, що ці люди потім повертаються з полону.

Пишуть, наприклад, що це 200-й, тобто загиблий, і що вони поводяться гідно по відношенню до людей, повертаючи тіла. Правда, тіла дійсно повертають. Рідко повертають полонених. Але беруть їх! Це я точно знаю, – з надією стверджує Марта. – Вони зеки, у них є свій кодекс честі.

– Честі?

– Я втішаюся думкою, що вони беруть усіх у полон і не знущаються над нашими, як це роблять російські регулярні війська або найманці. Але це лише моя думка, інші так не вважають. Ти бачила, що кадирівці роблять з нашими бранцями? Ти бачила те відео?

– Так.

– У вагнерівців теж були такі відео, але то лише інсценізація. Щоб залякати.

Не знаєш, на кого натрапиш. Адже наші теж когось беруть в полон, а когось ні.

Хлопці розказують, що кажуть росіянам опустити зброю, бо беруть їх в полон, то один опустить, інший ні... Ну то перепрошую...

З лютого Марта також переглядає російські медіа та, як сама каже, кацапські групи в телеграмі.

– У тій нашій п'ятнадцятці є сім'я, яка впізнала свого рідного на відео. Москалі опублікували його на своєму сайті. Вони його вбили, а потім спалили.

– Кого?

– Ну, нашого військового. Ми бачили на відео, як він помирав.

Тепер Марту цікавить, що вагнерівці зробили зі своїми військовополоненими. Чи кудись їх передали, чи досі тримають.

На біса нам ті мільйони?

Даня вважається зниклим безвісти. Його зарплату і премію перераховують на банківський рахунок матері.

У воєнний час військовий, який пропав безвісти, через шість місяців за рішенням суду може бути визнаний померлим. Тоді держава змушена виплатити родині 15 мільйонів гривень.

– Я справді не розумію державу, – дивується Марта.

– Зарплати менші, ніж 15 мільйонів.

– Тоді чому ті в його частині кажуть, щоб через півроку ми подавали документи на визнання Дані загиблим? Я їм кажу: але ви розумієте, що я в це не вірю? Одна сім'я хоче, щоб її близька людина була визнана загиблою. Чула, може, брат Ірини Федишин теж пропав.

– Тієї співачки?

– Так. Я негативно ставлюся до людей, які не бачили тіла, не поховали людину, а говорять про неї як про померлу.

– Ви розповідаєте українським службам, що контактуєте з росіянами?

– Дехто намагається таким чином довести, що син чи чоловік перебуває в полоні. Бачили, скажімо, його документи на російських каналах. Але це дуже важко довести. Наша влада не дуже хоче змінювати офіційно статус військовослужбовця. Зараз хлопці офіційно вважаються зниклими безвісти. Зарплату виплачуватимуть до півроку після зникнення. Після цього виплати припиняються.

Жінки, дружини, доньки, матері, з якими я познайомилася, зверталися по допомогу з місцевих бюджетів. Наш голова селищної ради сказав, що у них немає коштів на таку допомогу. Нам ці гроші не треба. Мама хотіла передати їх на фронт. Знаєш, що роблять люди, коли отримують ці 15 мільйонів? – запитує Марта і сама ж відповідає: – Зазвичай віддають на війну. Я знаю сім'ю, яка мала єдиного сина. Загинув на фронті. Вони купили машину швидкої допомоги для його побратимів. На біса людям ті мільйони! Вони не повернуть сина, чоловіка, батька.

Чому мажори не воюють?

Неподалік нашого ресторану – магазин. Група чоловіків віком 40-50 років попиває пиво і голосно щось обговорює. Ми з Мартою сміємося, що це потенційні кандидати до боротьби.

– Бачиш, ноги є, руки теж є. Можуть тримати зброю, – коментує Марта. Тепер вона по-іншому дивиться на таких дядьків.

– У вайбері є така група, яка називається Там менти. Там військові. Налічує півтори тисячі чоловіків. Люди пишуть, де відбуваються облави. Колись я не витримаю і напишу їм: раз ви так ховаєтеся від війська, то допоможіть тим, хто захищає ваші зади. Якщо кинуть хоча б по 100 гривень, то вже буде 15 000. А за ці хованки можуть кинути і більше. Вони могли б замінити наших хлопців. Бо воюють постійно одні й ті самі, вони дуже втомилися.

– Ей, мажори, ви чому сховали своїх синів?! В мене пропозиція: нехай держава сформує роту або навіть бригаду синів мажорів. Вони будуть забезпечені всім необхідним, будуть повністю оснащені, пройдуть військову підготовку за кордоном. Чому цього не роблять? Якщо їхні діти змушені будуть йти воювати, то війна швидко закінчиться.

Військовий з яблуком

На початку липня відбувся черговий обмін військовополоненими. З полону повернулися 45 українців. Марта завжди уважно читає прізвища визволених. Дехто перебував у неволі з весни 2022 року.

– Хлопці зазвичай не розповідають, що з ними роблять у полоні. Максимум – щось найлегше. Що їх змушували їсти свої шеврони – нашивки з прапором України, з гербом бригади. Наша влада теж забороняє їм розповідати, а я вважаю, що треба кричати на весь світ про те, що росіяни з ними роблять. Ти бачила фото нашого військового з останнього обміну? Серце крається.

Я бачила,

Реєстр зниклих безвісти в Україні налічує понад 23 000 імен, повідомила Deutsche Welle у червні 2023 року.

На фотографіях з обмінів військовополоненими завжди зображені втомлені люди з запалими щоками. Вони дуже худі, тож притримують штани, що спадають, а їхні голови, зазвичай сильно обстрижені, здаються непропорційно великими. Повертаються сиві, на камеру кажуть, що в неволі схудли на 10, 20 кг кожен. До кінця не знають, що їдуть на обмін. Вже на українській території вони плачуть від щастя, з телефонів працівників служби дзвонять рідним: „Я вдома. Мене обміняли”. Падають на траву і цілують землю. Вони вдихають повітря, наче п'яніючи від нього. Загортаються в українські прапори і якось радісно співають гімн.

Для нас, хто спостерігає за цим у медіа, це найкраще виконання.

Вони глибоко затягуються першою цигаркою. Плачуть, бачачи яблуко. Це відоме фото, що облетіло всю Україну.

Відео з обміну можна переглянути за посиланням.

– А росіяни, яких ми обмінюємо, у нас набирають вагу, – каже Марта. – Наша влада так дуже дотримується конвенції? Росія часто зриває обміни. Минулого тижня ми чекали з дня на день.

Я щаслива, бо ці 45 родин сьогодні щасливі. Одна з цих жінок не бачила своїх дітей півтора року. Наші хлопці повернулися додому. Хтозна, можливо, ми щось довідаємося про Даню.

Хоча рідні тих, хто повернувся, зауважують, що після повернення з полону боєць нічого не розповідає. Деякі дратуються: „Як це – не розповідає?!”

Я його розумію, військовому потрібен час, щоб оговтатися і одужати.

Я переконана, що мій Даня теж нічого нам не розповість.

Запит до Москалькової

Серед нас є жінка, яка цього місяця має народити. Чоловік ще перед своїм зникненням знав, що у них буде донька. Потім з'ясувалося, що народиться хлопчик. Я їй кажу, що на нього чекає сюрприз, – посміхається Марта і засмучено додає:

– Я була на зустрічі з Дмитром Лубінцем, Уповноваженим ВРУ з прав людини. Рідні зниклих оприлюднюють їхні документи в інтернеті. Цього робити не можна. Чим більше ми розголошуємо, тим більше росіяни усвідомлюють, що ця людина важлива. Тому її не віддають. Росіяни не підтверджують список. Ми теж надіслали запит до тієї Москалькової, Уповноваженої з прав людини в РФ.

– Немає відповіді?

– Ні, вони рідко відписують. Коли підтвердять, то їм безсумнівно доведеться повернути цю людину живою. Втім, вони не дотримуються конвенції. В принципі, так як і ми.

– Як це?

– Згідно з Женевськими конвенціями, воїни, які вийшли з полону, не знову воювати. А той шістнадцятий хлопець, що був з Данею і якого обміняли, знову на фронті. Якщо такий боєць знову потрапить у полон, то для нього все скінчено.

Даню, Даню, де ти був?

Марта майже не спить. Вночі вони з мамою моляться. Як тільки засне, уві сні приходить Даня.

– Даню, Даню! Де ти був?

– Як де, у москалів.

– Ти вже більше туди не підеш? – запитує Марта голосом, сповненим страху.

– Ні, я прийшов і більше туди не повернуся.

– А хлопці? А Роман?

– Він теж повернеться. Тільки не кажи його дружині, нехай це буде сюрприз, як і для вас.

– Що він прийде і скаже, що у нього все гаразд. Ми всі знаємо, де добре. Баби кажуть, що такий сон не віщує нічого доброго. Знаєш, блін, я вже навіть у сни вірю.

Незламна збирає на дрон

З лівого боку над грудьми у Марти татуювання. У школі їй подобалися метелики та квіти. Вона відхиляє футболку. Після зникнення брата, вона написала там курсивом одне слово – Незламна. Знизу його обвиває пшеничний колосок, неабияк український. Це поширене слово в Україні, в якій триває війна.

Після того, як четверо чоловіків з її родини пішли воювати, Марта надсилає їм посилки, аби могли з'їсти щось домашнє. Організовує також збір коштів. Нещодавно дівчина збирала гроші на дрон для підрозділу свого двоюрідного брата. Вартість безпілотника – 200 000 гривень. Це величезна відповідальність. Гроші на збори кидають тільки знайомі.

– Один дрон – це ніщо. Люди думають, що раз його придбали, передали на фронт і цього достатньо. Це не так. Хлопці дзвонять: у нас був наліт, ми залишилися без нічого. Все зруйновано, спалено. Влучило в будинок, де вони їли, прали речі і відпочивали між чергуваннями на позиціях. Вони не загинули, тому що командир якраз відправив їх за новою уніформою, – розповідає Марта.

Показує мені відео з дроном, якого на фронті називають „очі в небі”. Видно трьох молодих хлопців у камуфляжі. Я впізнаю Діму, двоюрідного брата Марти, нашого ровесника. Кожен говорить кілька речень. Діма наприкінці вигукує: „Слава Україні!”. І хором: „Героям Слава!”

– Хлопці соромляться щось просити. Часто самі скидаються на пальне і купують необхідне. А тут деякі волають, що у військових великі зарплати, – злиться Марта. Вона дізналася, що хлопцям потрібна машина. Як оголосить збір коштів і купить авто, то сама його їм відвезе.

– Я вдивляюся в кожне обличчя в камуфляжі і думаю, чи знаю його. Нашу сім'ю зрозуміє тільки сім'я, яка пройшла через те саме.

Я чекаю. Мрію про малесеньку звісточку, що він живий. Мені не потрібне офіційне підтвердження.

Володя, повертайся живим!

А пам'ятаєте Колуна? Це псевдонім Володі, про якого я писала в січні. Він був поранений під Бахмутом і проходив реабілітацію на заході України. Ми довго розмовляли. Потім він повернувся на фронт.

Я пообіцяла собі стежити за тим, чи світиться зелена крапка в його месенджері. Час від часу запитувала, чи все у нього добре.

21 квітня він надіслав мені коротке відео. „Ви дивитеся новини? Я вже даю інтерв'ю 1+1. А все почалося з Вас”, – написав.

Кореспондент головного каналу українського телебачення запитує Володю, як їм воюється на іноземній бронетехніці. Володя хвалить, каже, що навіть якщо вони наїдуть на міни, люди залишаються живими, найбільше це отримують легкі поранення.

– Чи почуваєтеся ви готовими до контрнаступу? – запитує репортер 1+1.

– Так. Цю війну вже треба закінчити, – посміхається Володя. Це триває всього кілька секунд.

Володя пообіцяв, що після перемоги мені першій дасть інтерв'ю в Києві, де перед війною він працював на будівництві. Я прилетіла би туди літаком. Минав час. Я не бачила Володі у месенджері. Переконувала себе, що так працюють алгоритми. Працюючи над цим текстом, я заглянула на профіль Володі. Через два дні після нашої останньої розмови він зник безвісти біля села Хромове Бахмутського району. Про це я дізналася від його тітки.

Володя більше не власник своєї сторінки. Друзі та родичі хлопця розміщують оголошення про його зникнення в групах, присвячених пошуку військових.

Тиждень тому йому виповнилося 34 роки. У профілі Володі друзі вітали його з днем народження.

„Ми тебе знайдемо!!!!! і це буде твій другий день народження..... Вовка, ми так хочемо тебе знайти”.

„Знайдись живим і здоровим! Живи довго і щасливо!”

На жодне з побажань користувач Володимир не відповів. Він був активний більше трьох місяців тому. Я теж пишу йому вітання. Не втрачаю надії, що він відпише.

Імена героїв репортажу я змінила на їхнє прохання.

Польська версія статті була опублікована 13 серпня 2023 року. На українську текст переклала Соломія Гарбіч.