Польща зраджує Україну. А Навроцький поставить на Зеленському націоналістичний штамп

Publikujemy po ukraińsku redakcyjny komentarz OKO.press zapowiadający wizytę prezydenta Wołodymyra Zełenskiego w Warszawie („Polska zdradza Ukrainę. A Nawrocki postawi na Zełenskim nacjonalistyczny stempel”), który ukazał się wczoraj, 18 grudnia 2025 roku. Zależy nam na tym, żeby tekst mogli przeczytać także Ukraińcy i Ukrainki mieszkające z nami w Polsce. Tłumaczyła dziennikarka OKO.press Krystyna Garbicz.

Перед п’ятничним, 19 грудня, візитом президента Володимира Зеленського до Варшави, а особливо перед його зустріччю з польським президентом, я тремчу від страху. Ні, це погане визначення — радше я згортаюся від сорому, очікуючи на те, що зробить Кароль Навроцький, аби показати, на що здатен справжній поляк.

Що мала б робити Глава держави в Києві?

Навроцький наполіг на своєму і не принизив Польщу (скажімо — ту Польщу, яка перемогла в першому і другому турах президентських виборів 2025 року), бо хто ж це чув, щоб польська Глава держави їхала до Києва потягом, наражаючи на ризик свою гідність і піддаючи сумніву те, що він називає національним «єством». Невже Навроцький мав би вклонятися українським солдатам?

(Я бачив цих солдатів на запорізькому фронті — справді, нічого особливого: перед очима двоє кухарів, інженер, який єдиний боявся їздити на нуль і став постачальником підрозділу, власник ломбарду, офіціант, занепокоєний хворою матір’ю, двоє колишніх професійних регбістів — усі скучили за дітьми й онуками, і ще зовсім молодий юрист, який, поранений у живіт, повернувся з лікарні на фронт. Звичайні люди — немає приводу їм вклонятися).

Чи мав би Навроцький стати на київському Майдані й покласти квіти під символами тризуба та червоно-чорними прапорами, якщо для справжнього польського патріота червоний колір завжди має означати польську кров (а не, як в оригіналі, — українську)?

І що тоді мала б робити Глава держави? Відвертати голову, вдавати, що не бачить цих прапорів?

На щастя, це український президент потрудиться приїхати до Варшави, і саме він кланятиметься нашим солдатам.

Можна бути певним, що польський президент підкреслить, наскільки важливо, що візит відбувається на польській (а не українській) землі. Він також нагадає / дорікне Зеленському за масштаб допомоги, яку Україна отримала від нас. Ідучи слідом за своїм трансатлантичним ментором, він очікуватиме вдячності,

Його речник уже анонсує, що це буде «чоловіча розмова» і що Навроцький подбає про «польські інтереси», тож Зеленський дізнається, що йому більше не можна ставати на заваді польським фермерам, а якщо таке станеться, то українське зерно опиниться там, де йому місце.

«Я бачу це так» — це цикл, у якому ми час від часу дозволяємо собі та зовнішнім авторам більш публіцистичний підхід до опису реальності. Запрошуємо до полеміки.

Чоловіча розмова справжнього патріота

Він зверне увагу Зеленського на те, яким благословенням для польсько-українських відносин було б прирівняння

Можливо, навіть висловить переконання, що такий закон, щойно Туск віддасть владу, буде ухвалений у Польщі, і порадить Зеленському, аби Київ відмовився від культу злочинця, яким був Степан Бандера, навіть якщо той став символом національних прагнень України та підтримує мораль виснаженого народу.

Бо важливою є мораль Навроцького та його прихильників. Якщо Зеленський хоче мріяти про побудову добрих відносин із Польщею чи про польську підтримку вступу до Європейського Союзу, то — без Бандери.

Навроцький (1983 року народження) буде розраховувати Зеленського (1978 року народження) за геноцид на Волині 1943 року, адже

Плач тих жертв заглушує плач людей, яких сьогодні вбиває Росія — у лікарнях, на автобусних зупинках чи в житлових будинках. Бо ті жертви плакали польською.

Згідно з транзакційним підходом Дональда Трампа, Навроцький виставить Зеленському символічний рахунок за витрати на прийом мільйонів біженців (мільйони рахують так, що подають кількість перетинів кордону, а не осіб) і підкреслить, що час особливого захисту має перейти в нормальні відносини, а до гостей не може бути краще ставлення, ніж до господарів у власній країні. Якщо він щось і скаже про переговори, то радше, закликаючи до реалістичної оцінки ситуації з урахуванням того,

При цьому він буде поблажливо доброзичливим — добрий пан, із дотриманням поваги до своєї найяснішої посади, звісно.

Усе це потече з президентського серця, яке є біло-червоним, навіть якщо Дональд Туск привласнив собі такий знак.

Потече це й із розрахунку, бо Навроцький знає, що електорат Конфедерації — і тієї «звичайної», і тієї з Польською Короною на голові Гжегожа Брауна — очікує від президента, що він не кланятиметься «бандерівцям» і «УПАдлінцям». І як Справжній Поляк він покаже їм, чиє має бути зверху.

Що не означає, що менш справжні поляки вже не виконали брудну роботу. Вони проторували Навроцькому шлях.

Браун, Міллер, Косіняк-Камиш і Туск

Прекрасний сон про польсько-українську солідарність уже в 2024 році, а особливо від часу президентської кампанії 2025 року, поступово перетворюється на похмуру реальність антиукраїнської неприязні. Вже не видно позитивних меседжів — ані у формі вдячності й захоплення Україною за її героїчну війну проти путінської агресії, ані у вигляді визнання внеску українських біженців і біженок у розвиток польської економіки.

Подивімося в дзеркало. Ми живемо в країні, де українським дітям ввічливі пані в автобусі роблять зауваження,

Водії показують середній палець, побачивши українські номерні знаки.

Політики й політикині (хоча тут, безперечно, значно гучніше чути чоловічий голос) змагаються у вихвалянні того, як ми допомагаємо і яку роль відіграє Польща, яким хабом ми є, але їхні слова холодні, а декларації — розраховані.

Ідеться не про таких політиків, як антисеміт Гжегож Браун, за марення про «освенцимську брехню» та фізичні напади на людей і символи «в Ім’я Боже» якого сьогодні хоче голосувати кожна дванадцята доросла людина в Польщі. Йому, вочевидь, вірять і в те, що у вересні над Польщею нібито прилітали українські дрони.

Не йдеться навіть про Лешека Міллера, який натякає, що за актами диверсії в Польщі стоять українські служби. І з усією своєю медійною чарівністю та репутацією заслуженого прем’єр-міністра він викриває прихований план Києва: дозволяючи виїзд молодшим українцям, «створити в Польщі зародок нової, численної діаспори — політичного, економічного й культурного тилу України в самому серці Європейського Союзу (…) і ми навіть не помітимо моменту, коли роль господаря перетвориться на роль гостя у власному домі».

Ні, йдеться не про найважливіших політиків. Це прем’єр-міністр і віцепрем’єр уряду змагалися у січні 2025 року, хто сильніше зашанташує Україну: чи Владислав Косіняк-Камиш («без пошани та вшанування жертв [Волині] не може бути мови про вступ України до Європейського Союзу»), чи Дональд Туск («Пан віцепрем’єр не відкрив Америки — Україна не стане членом ЄС без згоди Польщі (…) Допоки не буде поваги до стандартів політичної та історичної культури, Україна не стане частиною європейської родини»).

З наративом панів прем’єрів перегукується дотеп Ярослава Качинського: «З Бандерою до ЄС не увійдуть», що Міллер прокоментував словами: «Браво, пане Качинський!».

Навроцькому вже проторовано шлях.

Тяжкі тягарі, які важко винести

Саме наші просвітлені ліберали вигадали, щоб у виборчій кампанії

Саме тому кандидат від «Громадянської коаліції» зажадав обмеження виплат для дітей українських біженців і біженок, які не працюють і не сплачують податків у Польщі, тобто саме для тих малих жертв війни, яким ця підтримка потрібна найбільше (бо їхні матері не працюють).

Звісно, присутність близько 1,2 мільйона українських біженців і попередніх економічних мігрантів¹ викликає напруження, а ідилія перших місяців після нападу Путіна в лютому 2022 року не могла тривати вічно.

Але роллю тих, хто при владі, могло б бути охолодження зростаючих антиукраїнських настроїв, знешкодження антиіммігрантського популізму правих і фейкових новин, вироблених російськими ботами (наприклад, що українців оперують поза чергою), і, нарешті, ведення міграційної політики, у якій підкреслюються вигоди від присутності мігрантів та добрі практики інтеграції (не плутати з асиміляцією).

Чи пригадуєте ви цього року бодай одну позитивну заяву важливого політика або політикині, адресовану українцям, які перебувають у Польщі? Хоч одну? Чи хтось висловив обурення з приводу словесних і фізичних нападів, десятки яких описує поліція (а повідомляється лише про мізерну частку)?

Перша-ліпша інформація від варшавської надкомісарки Пауліни Онишко:

«Молоді іноземці в районі магазину на Біалоленці були зачеплені незнайомими їм чоловіками. Агресивні нападники вульгарно їх ображали через їхню національність. Троє найбільш агресивних побили громадян України».

Чи хтось із політиків при владі заперечував тезу Конфедерації, що поляків не вистачає на утримання двох народів?

Хтось наводив користь від їхньої присутності? Редактор цього тексту назвав один приклад — Магдалену Б'єят, яка на Facebook спростовувала фейки про те, що українці забирають роботу в поляків.

Інша річ — Дональд Туск. Інформуючи в Сеймі про російські теракти, прем’єр висловив занепокоєння з приводу зростаючої неприязні до українців, але водночас виправдовував її: «у нас достатньо тягарів через понад мільйон українських біженців у Польщі. Зрозуміло, що дедалі легше розпалювати антиукраїнські настрої» (підкреслено — ред.).

Замість того, щоб вигукнути: «Люди, опам’ятайтеся!», можна було б нагадати, що на українській імміграції заробляємо, вони омолоджують ряди працюючих, рятують будівництво, охорону здоров’я, торгівлю.

Аксіома цих «тягарів», які ми нібито несемо, вдарилася навіть у мозок міністра фінансів Анджея Доманьського, який виголосив найбільшу дурість у своєму житті (сподіваюся, я не пропустив чогось гіршого), заявивши, що, відібравши у українських дітей «800 плюс», бюджет заощадить «кілька низьких мільярдів» (насправді — максимум 240 млн, не враховуючи витрат і менш відчутних втрат, наприклад через від’їзд цих родин до Німеччини).

А адже на місці польської влади варто було б пожертвувати на службу в церкву, а ще краще — у церкву православну, бо таких мігрантів треба ще пошукати зі свічкою. Невідрізнені зовні, близькі культурою, гімни майже однакові, обидві мови так схожі, що вже й не буває більше. До того ж, спочатку вони були ентузіастами Польщі.

Ми були на чолі українських рейтингів, ми були їхнім обраним народом — у сенсі, обраним у соцопитуваннях улюблених народів. Тепер вже ні.

Було Монте-Касіно — залишився хаб

Я не міг повірити своїм очам, дивлячись дебати восьми кандидаток і кандидатів 1 квітня 2025 року в Коньських. На запитання, яку столицю відвідає кожен із кандидатів, коли стане президентом, прозвучало 17 «дестинацій» (як би сказав туристичний офіс), що дало 28 відповідей, бо деякі повторювалися. Рейтинг відвідин виграв Вашингтон (п’ять згадок), далі — Вільнюс (три) та Брюссель, Рига й Таллінн (два). Ще 11 місць отримали по одній згадці.

Очікувано це було від правих — Навроцького (ми вже знаємо, що він поставив на своє), Марека Якубяка чи кандидата-блазня Кшиштофа Становського (який обрав… столицю Мальдів), а також від Тшасковського, який у кампанії наклав на себе правий корсет, аж задихнувся.

Дивувало пропускання Києва у Шимона Головні, здивування викликає у лівих — Йоанни Сенишин (вона обрала, зокрема, Китай і Індію), а особливо Магдалени Б'єят, яка «хотіла показати Європі, що Путін — загроза», і обрала… Вільнюс. Такий у нас клімат у польській політиці.

Два дні тому на борту літака польський Дональд з грацією розповідав, як Європа та США об’єднуються на підтримку України. Проте він відчув обов’язок наголосити, що

яка від імені Заходу мала б гарантувати мирну угоду.

Скільки вже разів Туск робив таку заяву, пояснюючи, скільки ми робимо для України і яким хабом ми є, мовляв, більше просто не можна, не треба, і було б несправедливо, бо інші роблять менше.

Це один із найбільш безглуздих кроків у зовнішній політиці останніх років. Втрата власним бажанням місця в колі європейської коаліції країн більш охочих діяти. Просто на зустрічі щодо забезпечення безпеки України Польщу більше запрошувати не треба. Місце звільняється для скандинавів.

Дурість, так це треба назвати, полягає в тому, що цю ціну ми платимо марно, адже не йдеться про ніякі миротворчі сили в Україні, Росія ж чітко заявляє, щоб її не турбували такими ідеями.

У європейській дискусії про Союз ми самі записалися у другу лігу,

Дивізіон 303 і Монте-Касіно будували — сучасною мовою — бренд Польща. Сьогодні нашим фірмовим знаком став «хаб».

Політики бояться соцопитувань — і навпаки

Чому Туск постійно про цих солдатів? Адже він не керується турботою про їхнє здоров’я чи життя, бо знає, що нічого з цього відправлення не вийде, а якщо й вийде — то в безпечних умовах. Відповідь проста:

Бо як у опитуванні запитати: «Якби гарантією безпеки для післявоєнної України мало бути розташування там європейських військ, чи, на вашу думку, Польща мала б відправити солдатів до України?», — понад половина відповідає, що не слід відправляти.

А що вони мають відповідати, якщо постійно чують, що не слід відправляти?

кожна антиукраїнська заява політика підживлює антиукраїнські когнітивні реакції, які спочатку проявляються у автоматичних відповідях, а потім стабілізуються у стійких позиціях, включно з підтримкою дискримінації та м’яких форм насильства.

При цьому, повторімо, Гжегож Браун зі своїм електоратом обману та віри у змови має менший вплив на таку зміну ставлень, ніж Міллер, а Міллер — менший, ніж Туск чи Косіняк-Камиш.

***

Тож не дивуйтесь надто тому, що почуємо від Кароля Навроцького. Це буде скоріше «чоловіча», «патріотична», викричана з солдатським запалом версія політики, яка панує в польській політиці.

¹ Їх немає більше, бо вони виїжджають далі на Захід, чого офіційна статистика PESEL UKR не відображає.