Український експерт: «Чи Коаліція рішучих перейде Рубікон нерішучості?» [ІНТЕРВ’Ю]

Publikujemy ukraińską wersję wywiadu z ekspertem Mychajłem Gonczarem, który ukazał się w OKO.press 29 stycznia 2026 roku.

• Протягом 12 років механізм діалогу з агресором продемонстрував свою неефективність. Треба мислити в категоріях примусу агресора до миру.
• Російському режиму потрібна війна – вона стала його природним станом політичного існування.
• Слід припинити впускати до Балтійського моря порожні танкери із санкційного списку, які прямують завантажуватися в російських портах.
• Територіальний компроміс – за принципом віддайте Росії «шматок Донбасу», і настане мир – це просто тактичний обман.

«Приходить убивця, а йому показують кримінальний кодекс»

Христина Гарбіч, OKO.press: Ви повертаєтеся – через Варшаву – зі Всесвітнього економічного форуму в Давосі. Серед українських експертів були побоювання, що тема Гренландії може прикрити/розмити тему війни Росії проти України.

Михайло Гончар, президент Центру глобалістики «Стратегія ХХІ»: Певною мірою так і було, оскільки тема Гренландії напередодні Форуму викликала резонанс. Але я б не сказав, що вона повністю витіснила питання російської агресії проти України.

У своїй статті для «Дзеркало тижня» ви написали, що вам не сподобалося гасло Форуму. Процитую:

Коли вперше почув, що гаслом Давоса-2026 є «Дух діалогу», подумав, що проблеми ментального плану є не тільки у Путіна чи Трампа, а й в організаторів форуму. Уявіть собі картину. В європейський дім вдираються з одного боку вбивця, з іншого — грабіжник. Що має робити господар дому? Захищатися! Зі зброєю. А що він насправді робить? Бере в одну руку Кримінальний кодекс, а в іншу — Біблію й показує кожному своє, маючи хибне уявлення, що це вплине на їхні наміри — вбити й пограбувати. Яким може бути результат таких «захисних дій», здогадатися неважко.

Як, на вашу думку, мало б звучати гасло Форуму за нинішніх обставин?

Російська агресія проти України, а фактично проти Європи, триває вже 12 років, а не чотири. Вона почалася у 2014 році. За цей час механізм діалогу з агресором уже довів свою неефективність.

Треба мислити в інших категоріях – примусу агресора до миру. Отже, потрібно називати речі своїми іменами. Перелом стався б тоді, якби гасло Форуму було у такому дусі. Коли ми говоримо «війна в Україні», це не передає суті цієї війни.

Бо в цьому формулюванні немає Росії?

Коли в Європі чують вислів «війна в Україні», пересічно це сприймається так, ніби щось відбувається в Україні, ніби це внутрішня проблема України, яку потрібно вирішити в межах цієї країни. А це шаблон російської пропаганди ще з 2014 року. Після окупації та анексії Криму розпочалося вторгнення на схід України, на Донбас. Росія нав’язувала думку, що в Україні триває громадянська війна, що там є люди, які хочуть бути з Росією, а «київська хунта» надіслала туди війська, тому й спалахнула війна. Конфлікт в Україні, громадянська війна в Україні, війна в Україні – ці назви збереглися до сьогодні.

Ви говорите, що Європа повинна діяти превентивно, а не реактивно. Діяти разом з Україною. Має бути готовою «рубати лапи хижаку», перш ніж він нападе. Президент України у своєму критичному виступі в Давосі власне говорив про те, що Європа недостатньо об’єднана і мобілізована до оборони.

Однак не всі погоджуються з його тезами. Мене здивувало те, що я почула ввечері після його виступу на польському телебаченні. Деякі польські депутати – як ліві, так і праві – вважають, що Зеленський нашкодив Україні. На їхню думку, не можна кусати руку, яка тебе годує, адже лише завдяки Європі Україна тримається. Зеленський не повинен бути совістю Європи, а має займатися Україною і не повчати нас, що і як ми маємо робити, – казали вони. Що ви про це думаєте?

Перепрошую, але мушу сказати відверто: це звичайна польська пиха й зверхність. Я стежу за українсько-польськими відносинами з 90-х років. На жаль, польські політики не здатні правильно оцінити реалії, хоча Польща перебуває поблизу лінії фронту між російською ордою та Європою. Те, що ми говоримо, може не подобатися нашим партнерам; ми вдячні їм за допомогу, але саме ми, українці, маємо моральне право про це говорити, бо саме ми несемо жертви – передусім людські, але й втрати в усіх інших вимірах. Польські солдати не гинуть на фронтах війни з агресором, який воює не лише проти України.

І саме ми говоримо те, чого європейські політики не мають сміливості сказати своїм виборцям, бо хочуть і далі жити комфортно в межах нинішніх реалій.

У грудні 2021 року Росія висунула ультиматум не Україні, а Заходу – відсунути НАТО до кордонів 1997 року, коли ані Польща, ані Чехія, ані інші країни Центральної Європи, ані держави Балтії не були членами НАТО.

Далі Росія хоче привести до влади в країнах Центральної Європи ті режими, які будуть для неї зручними. Ми вже бачимо це в Угорщині, Словаччині, Чехії, де в різний час до влади приходили сили, більш орієнтовані на Кремль. Вони беруть гроші з Брюсселя і паралельно ведуть проросійську політику.

«Стабільність російського режиму залежить від динаміки війни»

У країнах НАТО вже певний час спостерігаємо спроби дестабілізації з боку російських служб: диверсії на залізниці, пошкоджені кабелі на дні Балтійського моря, дрони порушують повітряний простір. Після досягнення перемир’я в Україні Росія піде далі?

Звичайно. Протягом останніх чотирьох років російський режим перевів економіку на воєнні рейки. Не має значення, чи уособлюватиме його Путін, чи настане якийсь постпутінський період.

Суспільство в Росії мовчить. Є певні ознаки невдоволення, але вони мають локальний характер – наприклад, мешканці просять Путіна вплинути на місцеву владу, щоб забезпечили комунальні послуги, щось відремонтували. У цих «протестах» немає нічого антивоєнного.

Це не означає, що російські танки колонами поїдуть через Сувалки. Росіяни відпрацювали й інші способи, зокрема ті, про які ви слушно згадали. Водночас це не виключає, що в певний момент вони будуть готові до фізичних атак. Недаремно пара стратегічних бомбардувальників Ту-22М3 з’явилася над Балтійським морем під час Форуму в Давосі, який шукає «дух діалогу». Росія продемонструвала, яким духом живе.

За «невпізнаними дронами», чию російську приналежність не вдалося однозначно встановити в країнах регіону, може прилетіти повністю ідентифікована стратегічна авіація зі зброєю на борту.

Коли Росія бачить, що противник не має сміливості назвати речі своїми іменами – що це російські дрони, – це означає, що вона може робити що завгодно. З цього погляду вони матимуть впевненість, що ніхто не захоче воювати, наприклад, за невеликий клаптик у Балтійському морі – Моонзундський архіпелаг, естонські острови. Росія завжди це обґрунтує, мовляв, НАТО їх оточило, після вступу Швеції та Фінляндії до альянсу вони мають лише вузьку смугу Фінської затоки, їм потрібна «безпека», тому вони хочуть відновити контроль над цими островами, які колись належали Російській імперії, а потім Радянському Союзу.

Росія розраховує на те, що в багатьох європейських столицях політики скажуть: навіщо нам цей шматок землі, навіщо військові операції, можуть загинути наші солдати. Росіяни відчули, що це типова позиція для деяких країн ЄС і НАТО – угорські, словацькі, чеські тощо солдати не повинні гинути на війні. Казатимуть, що це проблема естонців, які є русофобами. (Росіяни вважають такими ж русофобами й поляків).

Тому ситуація тут більш багатовимірна, і, на жаль, польський політикум на це заплющує очі. Думаючи про наступні вибори, вони не хочуть лякати виборців якоюсь війною. Дотримуються принципу «якось воно буде, якось усе вирішиться».

«Шматок льоду», шматок Донбасу, ще шматок землі десь… Йдеться ж не про шматки, а про те, якими можуть бути наслідки передачі територій.

Абсолютно. Власне на Форумі в Давосі пролунала теза, що Європейський Союз – як і НАТО, адже це майже один формат – розслабляється. Кожен почав більше думати про себе, а це саме те, чого потребують росіяни. Кожна європейська держава, мов равлик, заповзає у свою хатинку, не розуміючи, наскільки вона крихка і що не зможе вижити самостійно.

Візьмімо за точку відліку відому Мюнхенську безпекову конференцію 2007 року. У 2005 році Путін заявив, що найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття був розпад Радянського Союзу. А у 2007 році оголосив, що його курс фактично спрямований на ревізію змін після завершення Холодної війни. З цього погляду його дії цілком логічні.

Після того як НАТО, пообіцявши в квітні 2008 року членство Україні та Грузії, не наважилося одночасно запустити План дій щодо членства (Membership Action Plan), Росія зрозуміла, що може зробити значно більше, ніж просто виголошувати заяви на різних престижних конференціях.

Тому вже в серпні 2008 року відбулося вторгнення в Грузію. Що зробила Європа? Зрештою поклала провину на президента Грузії Саакашвілі («так, дії Росії були неадекватними, але винна Грузія»), а Росія замість санкцій отримала партнерство заради модернізації з боку Європи та політику перезавантаження з боку США. Наслідки цього підходу ми побачили в Україні у 2014 і 2022 роках.

Доходів від нафти вже недостатньо

Президент Зеленський також говорив про недостатні дії, зокрема у сфері санкцій. Танкери, що перебувають під санкціями, і надалі транспортують російську нафту. Є поодинокі випадки затримання таких танкерів європейцями – нещодавно це зробили французи, але цього все ще замало. Експорт нафти й надалі наповнює воєнний бюджет.

Протягом останніх 14 років наш Центр веде статистику доходів Росії від експорту енергоресурсів – нафти, нафтопродуктів, природного газу, вугілля. Ми аналізуємо енеогетичний експорт та загальний обсяг експорту.

До 2021 року це були офіційні дані російських установ – Росстату, Митної служби Росії, Центрального банку Росії. Вони відповідали реальному стану речей. Із 2022 року всю статистику закрили. Подають урізану інформацію, далеку від реальності. Однак на основі західних джерел можна з достатньою точністю перевірити, скільки Росія отримує від експорту енергоресурсів.

До цього ми додали воєнні витрати. Тут подібна ситуація – до 2022 року вони були більш-менш верифіковані, хоча росіяни вже тоді – у так звані кращі часи – не розкривали повністю військових видатків. Однак на підставі даних, зокрема Стокгольмського інституту дослідження проблем миру, їх можна перевірити.

Ми порівняли ці витрати. Ввели умовний коефіцієнт частки доходів від нафти у воєнних витратах. В 2012–2022 роках ця частка у військовому бюджеті становила від третини до половини (27,9–56,8%). У 2025 році коефіцієнт перевищив 100%. За середніми оцінками, Росія отримала у 2025 році 157 млрд доларів доходів від «експорту нафти та нафтопродуктів». Воєнні витрати, знову ж таки за середніми оцінками, становили 160 млрд доларів.

А це означає серйозні наслідки для всієї економіки Росії, оскільки значною мірою соціальна політика, різні регіональні програми фінансувалися насамперед за рахунок надходжень до російського бюджету від експорту нафти та нафтопродуктів.

Попри це російський режим не скорочує витрати на війну. На 2026 рік заплановане ще більше зростання військових видатків. Більше того, вони намагаються ще більше приховати ці витрати, включаючи їх до інших, цивільних статей бюджету.

Пояснюють, що йдеться вже не лише про «оборону», а й про безпеку. Значна частина витрат, пов’язаних із медициною на полі бою, наприклад лікування поранених, реабілітація – не враховується як воєнні витрати, а записується до бюджету Міністерства охорони здоров’я. Транспортування великих обсягів військової техніки, солдатів приховується у видатках російських залізниць. Формально це не воєнний бюджет, хоча є його важливою частиною, без якої воєнна машина не працюватиме.

Російська економіка в цілому перейшла на тонкий лід, де повинна проломитися.

Коли це може статися?

Чи станеться це цього року чи наступного, значною мірою залежить від динаміки цін на нафту та санкцій. Важлива синергія зусиль. З одного боку, санкційні пакети, ухвалені Європейським Союзом, мають почати діяти. Не може бути так, що ми чуємо: ЄС у травні 2022 року ухвалив шостий пакет санкцій, який забороняє танкерам із російською нафтою заходити до наших портів. Українці, за що ви нас критикуєте?

Але Росія й далі заробляє на експорті нафти. Так, не з європейського ринку – з Китаю, Індії, Туреччини, Бразилії тощо. Використовує ці гроші насамперед на війну проти нас, але також на дестабілізаційні дії проти вас з середини.

Балтика – головний канал експорту російської нафти

Танкери з російською нафтою проходять, зокрема, через Балтійське море.

Так. За статистикою, приблизно 50–60% російського експорту нафти здійснюється саме через Балтику. Росія робила це свідомо, фактично від початку століття, коли створила дві потужні системи транспортування нафти – Балтійську трубопровідну систему-1 і -2 з терміналами в Приморську та Усть-Лузі.

ЄС ухвалив низку санкційних пакетів, зокрема проти танкерів так званого тіньового флоту. За моїми підрахунками, наразі вони охоплюють 599 танкерів. Це приблизно половина флоту, який обслуговує російський експорт нафти.

Насамперед потрібно припинити впускати до акваторії Балтійського моря порожні танкери з цього списку, які прямують завантажуватися в російських портах. Самої надії на те, що якщо танкер під санкціями, то він не попливе по російську нафту, недостатньо. Попливе – йому нічого не загрожує. Не передбачено, що його затримають. Тоді постає питання: а для чого санкції? Лише для того, щоб ця нафта не була на ринку Європейського Союзу? Добре. Але Росія й далі отримує доходи від експорту нафти.

Американці показали, як треба поводитися з танкерами під санкціями, наприклад у випадку венесуельської чи іранської нафти. Британці та французи це підхопили. Спроби реакції – буквально кілька випадків – на рух танкерів у Балтійському морі були минулого року. То фіни, то естонці затримували танкери, що перевозили російську нафту.

Найбільш показовим випадком стало затримання німцями та конфіскація танкера Eventin, який небезпечно дрейфував біля їхніх берегів. Але Німеччина затримала його не тому, що він був у санкційному списку, а через аварію двигуна й ризик розливу нафти. Конфіскацію здійснили, однак справедливий німецький суд наприкінці минулого року вирішив, що це були неправомірні дії й усе слід повернути власникові. Абсурд.

Тому ми говоримо: якщо це Коаліція рішучих, то вона має перейти до впровадження вже напрацьованих санкційних списків в життя. До контролю танкерів, не допускаючи до Балтійського моря тих, що перебувають під санкціями.

Тим більше що зазвичай вони не ходять під російським прапором. А якщо й під російським – тим більше потрібно затримувати. Російський прапор не забезпечив захисту, як показали події в Мексиканській затоці. Росія направила туди підводний човен і військовий корабель, які курсували поблизу, але не наважилася на жодні радикальні дії.

Не потрібно чекати, поки в Балтійському морі станеться катастрофа з розливом нафти, як це було, наприклад, у 2002 році з танкером Prestige. Старий танкер розбився в районі Біскайської затоки. Іспанія витратила 4 млрд євро на ліквідацію наслідків. І це було у відкритому океані. А якщо це станеться в Балтиці, яка фактично є замкненим і мілким морем, це буде катастрофа, що може коштувати значно більше.

Імітація мирних переговорів і кіт у мішку

Після Давосу українська переговорна команда поїхала на чергові мирні переговори до Абу-Дабі. Ми знаємо, що Україна не може в них не брати участі, бо нас звинуватили б у небажанні миру. Чи мають ці зустрічі якийсь сенс, окрім того, щоб не розізлити Дональда Трампа?

Після кожної зустрічі ми чуємо, що вона була доброю, конструктивною, змістовною, і переговори будуть продовжуватися. Немає компромісу щодо територіального питання, і, як ми говорили, наразі росіяни не збираються завершувати війну.

Ці зустрічі мають сенс у тому контексті, що сторони демонструють прагнення до миру. Кожна по-своєму. Росія показує, що хоче миру, хоча зрозуміло, що це брехня. Трамп хоче миру – це теж неправда, бо Америка добре заробляє на війні (значною мірою на Європі). Це імітація переговорного процесу. Ніхто не хоче бути звинуваченим у небажанні миру.

У деяких питаннях компроміс просто неможливий. І це стосується не лише нашого випадку. Який може бути компроміс між убивцею, який прийшов вбивати, і тими, хто хоче жити?

А чи можливі колись справжні переговори?

Вони можливі лише тоді, коли запрацює механізм примусу агресора до миру.

Поки що агресор почувається абсолютно комфортно. Його не називають агресором (у Сполучених Штатах із початку президентства Дональда Трампа говорять про війну – мовляв, у пісочниці діти б’ються), йому обіцяють скасування санкцій, повернення грошей тощо. Поки не почнеться називання речей своїми іменами, а також конкретні дії, що примушують агресора до миру, нічого не зміниться.

Ці дії повинні насамперед здійснювати ті, хто не хоче, щоб війна поширилася далі.

Завдання номер один – позбавити агресора доходів, щоб він не мав за що фінансувати війну. Тут ще дуже багато роботи. Тепер, коли доходи від нафти різко падають, а газову війну з Європою росіяни фактично програли, вони почали збільшувати виробництво та експорт мінеральних добрив. Ніхто їх у цьому не обмежує, адже йдеться про продовольчу безпеку. А це також надходження до російського воєнного бюджету. Усі ці питання мають враховуватися європейськими політиками.

Тоді, можливо, переговори приведуть до якогось компромісу.

Але не компромісу, заснованого на забаганках Путіна, який хоче бодай «шматок Донбасу». Тоді він може погодитися на перемир’я, щоб виграти час для переформатування своїх збройних сил, доукомплектування їх технікою й особовим складом, а через кілька місяців рушити далі через пролом в обороні України, який з’явиться. Бо під прикриттям нав’язаного компромісу – віддайте «шматок Донбасу», а отримаєте 800 мільярдів на відбудову – Збройні сили України будуть змушені вийти в чисте поле, залишити укріплення, які будували кілька років. У разі нової інвазії це призведе до поразки.

Президент Зеленський нещодавно повідомив, що документ щодо гарантій безпеки з боку США повністю готовий. Україна очікує від партнерів визначення дати підписання. Угода має бути ратифікована Конгресом Сполучених Штатів і Верховною Радою України.

Крім того, існує «план процвітання» для України, про який ви згадували, що передбачає 800 мільярдів доларів інвестицій на повоєнну відбудову протягом 10 років. Проте незрозуміло, як це функціонуватиме. Війна ж триває.

Абсолютно. Тут навіть нічого коментувати. Усе це – як кіт у мішку. Які 800 мільярдів, якщо країна перебуває в стані воєнної загрози? Ніхто не ризикуватиме. Саме перемир’я нічого не гарантує.

Те саме стосується гарантій безпеки. Ми не знаємо, що там насправді прописано, але думаю, що це як гра в наперстки. Наш стратегічний партнер – Сполучені Штати – намагається переконати нас, що ми отримаємо 800 мільярдів і гарантії безпеки, лише повинні погодитися на передачу територій. Але де все це? Тому подальші переговори, де б вони не відбувалися, матимуть ритуальний характер.

Ознаками готовності Росії припинити бойові дії – не війну, бо динаміка війни є гарантією існування та збереження режиму Путіна, з ним чи без нього – буде, по-перше, згода на припинення вогню та перемир’я. По-друге – безумовний обмін усіх військовополонених, цивільних заручників, політичних в’язнів Кремля, ще з часів анексії Криму. По-третє – питання повернення викрадених українських дітей.

І знову ж таки – не для того, щоб її завершити, а щоб підготуватися до наступного етапу – війни проти Європи.

Це не звучить, як позитивний сценарій.

У Києві, Харкові, Дніпрі, Чернігові, Запоріжжі, Сумах відбуваються дії з ознаками геноциду – знищення взимку систем тепло- та водопостачання. Росія демонструє, що не має наміру зупинятися.

Незабаром відбудеться Мюнхенська конференція з безпеки. Протягом року в мисленні європейців відбулися зміни, але чи готові вони до рішучих дій? Чи перейде Коаліція рішучих Рубікон нерішучості?